Як справжній діамант Східної Європи, Львів нагадує музей під відкритим небом, у ньому знаходиться 2000 історичних, архітектурних і культурних пам’яток. Сьогодні Львів є скарбницею національних ідей та культури, це економічний, освітній та культурний центр Заходу України. У ньому багато музеїв, картинних галерей, театральних та музичних труп.
Серед найбільш значних у всій Європі львівських музеїв є: Львівська галерея мистецтв (картинна галерея), національний музей, історичний музей, музей історії релігії, музей етнографії та художнього промислу, аптека-музей, літературно-меморіальний музей І.Франка, літературно-меморіальний музей С. Крушельницької, музей народної архітектури та побуту (Шевченківський гай), природознавчий музей, музей „Русалки Дністрової”, музей арсенал. Розповімо лише про деякі з них.
Через те, що Галичина з 1918 по 1939 роки була територією Польщі, більшовицько-сталінські культурні репресії не зачепили її. Саме тому, якщо на українських землях СРСР знищено 80% культурного спадку, у Львові збереглися чи не найбагатші в Україні збірки книг, творів мистецтва. Більше половини архітектурних пам’яток України – у Львові.
Галерея мистецтв – яскравий взірець особливого культурного статусу Львова. Історія заснування галереї сягає кінця 19 ст., коли в середовищі львівської інтелігенції розгорнувся активний рух за створення музею західно-європейського мистецтва. З цією метою в бюджеті містазапроваджено нову статтю – „на закупку творів мистецтва”, а вже протягом 1903-1906 років на зібрані громадскістю кошти ініціативна група придбала десятки картин. Крім того, львівський магістратзакупив декілька приватних збірок, серед яких високим художнім рівнем вирізнялась колекція подільськогоземлевласника Івана Яковича. Привезена до Львова в лютому 1907 року, ця збірка лягла в основу новоствореної Міської галереї. 14 лютого 1914 року прийнято вважати часом створення Львівської галереї мистецтв. Львівська галерея мистецтв – один з найбагатших музеїв України. Її колекцію складають понад 54 тис. Творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва європейських та вітчизняних майстрів 14-20 ст. До найбільш цінних належать збірки європейського мистецтва, львівської скульптури, львівського портрету, ікон та меблів. Музей володіє рідкою за своєю значущістю колекцією творів австрійських та польських художників. Окрасою і гордістю постійної експозиції є твори Ж. де Латура, Ж. Е. Ліотара, А. Р. Менгса, П трогера, Ф. Маульберча, Г.ван Хонтхорста, Я. Мальчевського та багатьох інших художників. До складу галереї входять біля десятка більших чи менших музеїв, які працюють як відділи або сектори: комплекси Олеського, Золочівського та Підгорецького замків, каплиця Боїмів, музей „Львівська сакральна барокова скульптура”, музей „Мистецтво давньої української книги”, музей „Русалки Дністрової” та ще декілька музеїв я кі входять до складу галереї. Львівська галерея мистецтв – великий науково-просвітницький центр, в якому відбуваються наукові конференції, проходять стажування наукових працівників та реставраторів, ведеться активна виставкова робота. Щорічно в музеї готується понад 20 виставок – з фондових збірок, персональних виставок львівських та закордонних митців. Багато років галерея бере участь в організації та проведенні міжнародних виставок, зокрема, у Польщі, США, Франції, Австрії.
Майже ніколи за час її існування галерею не грабували. Але вже у наш час галерею було зухвало пограбовано, причому злочинці вбили двох її працівників. Після цього пограбування були вжиті безпрецидентні заходи безпеки. Донедавна у просторих залах галереї можна було виставити на огляд лише 10% зібрання шедеврів. Інші у неймовірній тісноті зберігалися в запасниках. Тепер проблему майже вирішено – галереї передано приміщення палацу Потоцьких. Він поряд, сто кроків по вулиці Коперніка у бік центру.
На розі проспекту Свободи і вулиці Гнатюка, -- поважний вхід до музею етнографії та народного промислу, де тепер ще й Інститут українознавства. Цей будинок неквапно споруджувався з 1874 по 1891 роки за проектом архітектора Захарієвича та прикрашений роботами скульптора Марконі. Зведений за кошти міста, слугував міському промисловому музеєві, у якому „львівські ремісники на гарних зразках могли б повчитися доброї роботи”. Пізніше до колекції музею була прилучена велика збірка творів українського народного мистецтва та етнографії Наукового товариства імені Шевченка. Нині в експозиції та фондах музею – близько 80 000 пам’яток матеріальної і духовної культури народу.
На вершині фасаду, біля купола – скульптура Свободи. Одна із трьох, відомих у світі, але львівська єдина – сидить. На початку початку вісімдесятих наша Свобода почала вимагати жертв: її кам’яна рука відпала і важко травмувала парехожого.
На площі Ринок в наріжньому будинку вулиць Ставропігійської та друкарської розташована музей-аптека. Поряд з цілком сучасними препаратами тут віє таємницями старовинної медицини. Важко сказати, чи шукали тут філософський камінь, але одна з кімнат аптеки прикрашена поліхромними розписами чотирьох елементів Всесвіту: води, вогню, землі, повітря. Будинок зведено 1735 роу (з 1775 тут аптека) і в різний час належав різним господарям.
Монастир домініканців – музей історії релігії. За легендою саме тут стояв терем князя Лева. Його дружина Констанція наприкінці 13 століття запросила до Львова отців домініканців. Спершу поставила для них невеличкийдерев’яний монастир, а 1405 року – костел Божого Тіла. Та за три роки костел згорів. Послідовні домініканці згодом відбудували його в готичному стилі зкаменю та цегли.
У 1707 році у трапезній монастиря домініканців російський цар Петро І підписував угоду з польською шляхтою про спільну боротьбу проти шведів. У середині 18 століття старий костел знесли, а на його місці звели новий у стилі бароко. На фасаді – герб домініканців: пес лежить на книзі і тримає у пащі смолоскип. Латиною „domini canes” значить „Пси Господні”. Нині в монастирі – музей історії релігії. Храм віддано віруючим. Служба правиться інколи у супроводі органа, одного із трьох, що діють у Львові.
На хвилі комуністично-радянського атеїзму в 1970 році у частині приміщень костелу організували музей цієї агресивної науки. Ніби-то розвінчуючи „опіум для народу”, вчені під цим приводом зуміли зберегти від знищення прекрасні взірці релігійної атребутики, іконопису, скульптури, книгодрукування. Завдяки їм тепер маємо музей релігії, чи не єдиний в Україні.
Увесь комплекс костелу-монастиря оповитий таємницями та легендами. Храмом віддавна опікувався образ Руської Богородиці Переможеці. За переказами, ікону 10-ого століття до Києва з Візантії привезла дружина князя Володимира царівна Анна.
У різний час під склепіннями монастиря побували особи, трагічно пов’язані з долею: російський цар Петро І, шведський король Карл ХІІ та український гетьман Мазепа.
„Серцем” експозиції музею-храму є його вівтар. Тут розміщені розкішні дерев’яні скульптури – роботи відомого львівського скульптора 18 ст. Матея Полейовського. Вражають також скульптури святих роміщені колом над галереями. Крім них вражає чарівне звучання храмового органу 17 століття. Покалічений у радянські часи, він був відновлений 1985 року, щоб і надалі окрилювати людські душі. Інструмент порівняно невеликий, але саме на такому цілком могли грати Бах, Гендель, Букстехуде, чи Куперн...
Ліворуч Підвальної – фортечний рів, зубчаста стіна, дерев’яний хідник уздовж неї вже давно „загрузли” в пізніших насипах вулиць і нових валів. Зате червона цегляна стіна міського арсеналу досі виглядає грізно.
Збудований арсенал 1556 року. Звели його практично неприступним. Опинившись перед стіною арсеналу, ворог був приречений, бо потрапляв під нещівний перехресний вогонь з бійниць. У трьох вежах арсеналу колись жили міський кат та його помічники з родинами, там же відбувалися катування й допити. З 18 ст. коли місто розрослося, а тодішня артилерія зробила недоречними товсті мури, в арсеналі облаштували в’язницю. Під вартою у ній тримали гайдамаків.
З плином століть арсенал занепав. Відновили його тільки в 70-их роках минулого століття і відкрили єдиний у Східній Європі Музей зброї. Якщо будь-якого львів’янина попросити назвати найцікавіші місця його міста, то музей в арсеналі обов'язково потраить у першу десятку.
Якщо йти вулицями Круп’ярською, Стрілецькою та вулицею Чернеча гора, то врешті-решт потрапимо до Шевченкувського гаю. Віддавна місцина ця йменується Кайзервальдом. Колись гора Льва, названа, найпевніше, на честь князя Лева, згодом була перейменова на Піскову, бо дубували там камінь й пісок. А ще кажуть ніби одного дня брів тут подорожній. Сніг заліпив обличчя, вітер хилив дерева. Раптом з гори піднявся стовп піску в подобі нерухомого лицаря при повних обладунках. Так народилась легенда про лицаря – вартового гори. Свого часу на горбах зеленіли виноградники й сади міщан. Отже, Львів виробляв власне вино. Якось побував тут цісар Йосиф ІІ. З приводу цієї епохальної події встановили статою Мінерви, яку, щоправда, за щось звалили на початку 20-ого століття. А зарослий лісом горб після візиту цісаря дістав назву Кайзервальд – „цісарський ліс”.
Нині Кайзервальд – Шевченківський гай – одне з улюблених місць відпочинку львів’ян. Але головною метою сходження до гаю є музей народної архітектури та побуту, природно „вписаний” у ландшафт. Йдучи доріжками й стежинами, протоптаними ногами тисяч туристів, потрапляємо ніби до підкарпатського села 19 століття. Уже в наші часи зусиллями науковців у близьких та далеких селах Галичини знайдені, відновлені, обережно перенесені до гаю дерев’яні помешкання тацеркви, типові для нашого краю. У цих помешканнях ще витає дух колишніх мешканців.
Площа Ринок сама по собі вже є своєрідним музеєм. Окрасою площі, найбагатшим експозиційним набутком є Історичний музей. Заснований, за однією з весій, 1893 року, він нині має у своїх експозиціях та сховищах понад 330 тис. Експонатів. Окремі пам’ятки та колекції є правдивими раритетами світового значення. Це, зокрема, стародруковані книги 12-17 ст., найдавніші графічні види Львова, його герби, турецькі військові шатра 17 ст., обладунки крилатих гусар та гуцульська зброя, старовинн ордени багатьох країн Європи та Азії та багато іншого.
Тут є експонати, що надовго позбавлять сну будь-якого поважного колекціонера, виставлені в Королівських залах кам’яниці Корнятка (пл. Ринок, 6), де у 17 ст. була резиденція Яна ІІІ Собеського. Це старовинні меблі, картини, годинники. Окремо виставлені пам’ятники художнього срібла, монети та ордени. І наостанку можна зайти до знайомого нам італійського дворика та приємно посидіти, помилуватись скульптурами та попити чашку кави.
четверг, 24 июня 2010 г.
Луцький замок - памятка архітектури
“Славетним і столичним”, - так називали волиняни Любартів замок у Луцьку в ХVI ст. Збудований в основному великим князем Галицько-Волинської Русі Дмитром-Любартом у 1340-1385 роках, як державна столична резиденція останнього правителя Галицько-Волинського князівства, він, хоч і з втратами, зберігся до нинішніх часів і є єдиним столичним державним замком в Україні.
Всі інші - приватні або державні незалежно від достоїнств їх архітектури, стану збереження й реставрації не можуть претендувати на місце поряд із Луцьким замком. Не кажучи вже про розрекламовані деякими місцевими патріотами, особливо в Галичині, панські палаци й монастирські укріплення, які взагалі не можна назвати замками.
З припиненням роду князів Волинсько-Галицьких (1336-1337 рр.) Волинь перейшла під управління литовських князів. Перший на Волині литовський православний князь Любарт окремою грамотою затвердив древні права єпископів Луцьких, збудував у Луцьку замок і кафедральний собор на честь Апостола Іоанна Богослова. В період панування Польщі собор було зруйновано римо-католиками. На сьогоднішній день на території замку в м. Луцьку зберігся Митрополичий будинок і фундамент собору.
Однак Волинянам вже давно варто було б говорити про те, що коли наприкінці ХV ст. татарські орди спопеляли українські села, коли Київ став суцільним згарищем, митрополит був убитий, а воєвода разом із сім’єю і тисячами киян продані в рабство, тоді саме за мурами волинських і, в першу чергу Луцького замків знайшла собі захист правляча державна еліта Русі-України, довкола якої гуртувалося поспільство, яке миназиваємо українським етносом. Саме тоді столичний замок спричинив переростання міста у Лучеськ 0Великий на Стирі, і поспільство хана Перекопської орди відкрило своє дипломатичне представництво у Луцьку. В 1929 році великий князь Литви, луцький князь Вітовт, приймав у тутешньому замку монархів європейських держав.
Замкові мури й башти, окрім захисту наших предків в найдраматичніший час, зберегли для Волині й України 1 млн. 500 тисяч історичних документів і, що лише 5-та частина з них й до сьогодні прочитана, видрукувана й знаходиться у науковому обігу. Причому зроблено це було в час царського самодержавства, а за рокирадянської влади і незалежності України їх опрацьовано менше, ніж 0,5 відсотка. А декотрі з цих документів написані рукою гетьмана України Івана Виговського в бутність писаря Луцької замкової канцелярії. Тут уже - універсали гетьмана Мазепи, матеріали у справі слідства і страти Данила Братковського, заява Івана Федорова, описи міст і сіл, замків і маєтків, храмів і монастирів, документи з життя, праці і побуту всіх станів населення.
Вже від самого моменгу заложення луцький замок грає величезну ролю. В 1349 році Казимир, король польський, по занятті Галичини прибуває на Волинь та несподіваним нападом П займає. Один тільки Луцьк, завдяки укріпленому замкові, ие піддався; навпаки, звідси наступного року кн. Любарт починає протинаступ, наслідком якого Волинь знову опинилася під його владою.
За мурами замку збиралися сейми і з’їзди правлячої еліти, в їх числі й такі, що впливали не тільки на долю Волині, а й всієї Русі-України (нелегальний з’їзд 1969 року з приводу підписання Люблінської Унії) та сприяли українському етносу (організаційне зібрання православного братства 1 вересня 1916 року).
В замковому дворі ще від давньоруських часів діяв собор Івана Богослова - найвизначніша святиня і духовна столиця східної Волині. В ній захоронені луцькі князі і єпископи, серед них і будівничий замку Дмитро-Любарт. Перед його вівтарем заключали договори й складали присяги державні урядовці. В ньому висвячували волинських священиків і єпископів та освячували шлюби й шлюбні угоди. Великий князь Литви і князь луцький Вітовт освятив тут заручини своєї дочки Софії і московського царевича Василя - сина переможця татар на Куликовському полі Дмитрія Донського. То ж неспроста шлюбні пари нині знову починають відвідувати Луцький замок, а працівники історико-культурного заповідника планують зробити для них весільне свято змістовним і особливо урочистим.
Дирекція заповідника вбачає в цьому одне з джерел для виживання, оскільки заходи з фінансування реставрації замків від іноземних фондів чи за рахунок включення його до списку пам’яток Юнеско або ж розвитку як екскурсійно-туристичного об’єкту еврорегіону “Буг” позитивних результатів не дали.
Не одержав Луцький замок фінансової підтримки і від держави в час його відвідання віце-прем’єром, то того ж істориком і академіком, який відіслав за милостинею до місцевих бізнесменів, ні з нагоди святкування на найвищому рівні 800-річчя Галицько-волинського князівства, як столична резиденція останнього правителя цієї держави. Як тут не пошкодуєш, що харківський нащадок виявився людиною небагатою і нерозважливою.
То ж сьогодні вічний страж Волині заліковує завдані часом рани коштом поодиноких любителів старовини, що його відвідують, та дітей-школярів, які несуть дані батьками копійки, щоб побувати у царстві середньовіччя та з висоти його головної межі оглянути старий Луцьк і почути захоплюючу розповідь про минуле міста.
Використана література
1. Історія Луцька. – Луцьк, 2001.
2. О.Субтельний. Історія України. – К., 1994.
Всі інші - приватні або державні незалежно від достоїнств їх архітектури, стану збереження й реставрації не можуть претендувати на місце поряд із Луцьким замком. Не кажучи вже про розрекламовані деякими місцевими патріотами, особливо в Галичині, панські палаци й монастирські укріплення, які взагалі не можна назвати замками.
З припиненням роду князів Волинсько-Галицьких (1336-1337 рр.) Волинь перейшла під управління литовських князів. Перший на Волині литовський православний князь Любарт окремою грамотою затвердив древні права єпископів Луцьких, збудував у Луцьку замок і кафедральний собор на честь Апостола Іоанна Богослова. В період панування Польщі собор було зруйновано римо-католиками. На сьогоднішній день на території замку в м. Луцьку зберігся Митрополичий будинок і фундамент собору.
Однак Волинянам вже давно варто було б говорити про те, що коли наприкінці ХV ст. татарські орди спопеляли українські села, коли Київ став суцільним згарищем, митрополит був убитий, а воєвода разом із сім’єю і тисячами киян продані в рабство, тоді саме за мурами волинських і, в першу чергу Луцького замків знайшла собі захист правляча державна еліта Русі-України, довкола якої гуртувалося поспільство, яке миназиваємо українським етносом. Саме тоді столичний замок спричинив переростання міста у Лучеськ 0Великий на Стирі, і поспільство хана Перекопської орди відкрило своє дипломатичне представництво у Луцьку. В 1929 році великий князь Литви, луцький князь Вітовт, приймав у тутешньому замку монархів європейських держав.
Замкові мури й башти, окрім захисту наших предків в найдраматичніший час, зберегли для Волині й України 1 млн. 500 тисяч історичних документів і, що лише 5-та частина з них й до сьогодні прочитана, видрукувана й знаходиться у науковому обігу. Причому зроблено це було в час царського самодержавства, а за рокирадянської влади і незалежності України їх опрацьовано менше, ніж 0,5 відсотка. А декотрі з цих документів написані рукою гетьмана України Івана Виговського в бутність писаря Луцької замкової канцелярії. Тут уже - універсали гетьмана Мазепи, матеріали у справі слідства і страти Данила Братковського, заява Івана Федорова, описи міст і сіл, замків і маєтків, храмів і монастирів, документи з життя, праці і побуту всіх станів населення.
Вже від самого моменгу заложення луцький замок грає величезну ролю. В 1349 році Казимир, король польський, по занятті Галичини прибуває на Волинь та несподіваним нападом П займає. Один тільки Луцьк, завдяки укріпленому замкові, ие піддався; навпаки, звідси наступного року кн. Любарт починає протинаступ, наслідком якого Волинь знову опинилася під його владою.
За мурами замку збиралися сейми і з’їзди правлячої еліти, в їх числі й такі, що впливали не тільки на долю Волині, а й всієї Русі-України (нелегальний з’їзд 1969 року з приводу підписання Люблінської Унії) та сприяли українському етносу (організаційне зібрання православного братства 1 вересня 1916 року).
В замковому дворі ще від давньоруських часів діяв собор Івана Богослова - найвизначніша святиня і духовна столиця східної Волині. В ній захоронені луцькі князі і єпископи, серед них і будівничий замку Дмитро-Любарт. Перед його вівтарем заключали договори й складали присяги державні урядовці. В ньому висвячували волинських священиків і єпископів та освячували шлюби й шлюбні угоди. Великий князь Литви і князь луцький Вітовт освятив тут заручини своєї дочки Софії і московського царевича Василя - сина переможця татар на Куликовському полі Дмитрія Донського. То ж неспроста шлюбні пари нині знову починають відвідувати Луцький замок, а працівники історико-культурного заповідника планують зробити для них весільне свято змістовним і особливо урочистим.
Дирекція заповідника вбачає в цьому одне з джерел для виживання, оскільки заходи з фінансування реставрації замків від іноземних фондів чи за рахунок включення його до списку пам’яток Юнеско або ж розвитку як екскурсійно-туристичного об’єкту еврорегіону “Буг” позитивних результатів не дали.
Не одержав Луцький замок фінансової підтримки і від держави в час його відвідання віце-прем’єром, то того ж істориком і академіком, який відіслав за милостинею до місцевих бізнесменів, ні з нагоди святкування на найвищому рівні 800-річчя Галицько-волинського князівства, як столична резиденція останнього правителя цієї держави. Як тут не пошкодуєш, що харківський нащадок виявився людиною небагатою і нерозважливою.
То ж сьогодні вічний страж Волині заліковує завдані часом рани коштом поодиноких любителів старовини, що його відвідують, та дітей-школярів, які несуть дані батьками копійки, щоб побувати у царстві середньовіччя та з висоти його головної межі оглянути старий Луцьк і почути захоплюючу розповідь про минуле міста.
Використана література
1. Історія Луцька. – Луцьк, 2001.
2. О.Субтельний. Історія України. – К., 1994.
ЛЬВІВ - У СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ
Кожне історичне місто може похвалитися своїми особливими легендами, архітектурними пам'ятками, ландшафтно-містобудівним ладом. Кожне з них має також свої особливі дати, пов'язані з найвидатнішими подіями міського життя.
Далекого 1618 року в німецькому місті Кельні вийшов друком черговий, шостий том видання "Цівітатес Орбіс Террарум" ("Опис міст світу"). Книги були ініційовані видавничою спілкою Ґеорґа Брауна, Симона Новелянуса і Франца Гоґенберґа. Цей багатотомник містив ілюстровані описи найвідоміших тогочасних міст. Шостий том цінний для нас передусім тим, що тут подано опис і графічну панораму Львова (1). Гравюру виконав Ф.Гоґенберґ, використавши малюнок архітекта-фортифікатора Авреліо Пассароті (2), а короткий опис міста склав львів'янин Йоан Альнпех (3). Мабуть, уже тоді не один читач, маючи змогу запізнатися завдяки цьому виданню з десятками європейських міст, звернув увагу на архітектурну унікальність Львова, на його особливу композицію з неповторним силуетом бань церков, веж та дзвіниць. Тож можна твердити, що в 1618 році Львів уперше дістав європейське визнання, а це за тих часів, власне, дорівнювало світовому визнанню.
Через 380 років Львів удруге дістав світове визнання, коли його в грудні 1998 року в японському місті Кіото було внесено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО (Щорлд Герітаюе Ліст) (4). Без перебільшення, це - визначна подія в новітній історії Львова.
Історичний архітектурно-містобудівний комплекс центральної частини Львова разом з горою Високий Замок і ансамблем собору св. Юра загальною площею близько 120 га значиться тепер у Списку під реєстраційним № 865.
Одночасно з нашим містом на засіданні Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Кіото Список поповнився ще низкою унікальних пам'яток інших країн (археологічна зона античної Трої (Туреччина); місто-порт ХVІІ століття Карлскрона (Швеція); комплекс Нара - монументальні рештки давньої імператорської столиці VІІІ століття (Японія); добре збережений і відреставрований ренесансний ансамбль середмістя Урбіно (Італія) та ін.) (5).
Нині в Списку налічується близько 900 об'єктів. Серед них трохи більш як сто власне урбаністичних комплексів - історичних міст чи їхніх найвизначніших дільниць. Поряд з такими відомими об'єктами, як Рим, Париж, Венеція, Флоренція, Віченца та інші тепер буде й Львів. Це друга українська позиція в Списку (після внесених ще наприкінці 80-х років під одним номером 337 собору св. Софії і ансамблю будівель Києво-Печерської лаври).
Тож, як бачимо, українська спадщина тільки починає репрезентуватися серед пам'яток всесвітнього значення. Тим часом, скажімо, Німеччина чи Італія мають у Списку вже понад два десятки об'єктів. Тільки за один 1997 рік такого статусу набули шість італійських об'єктів. Шістьма об'єктами була донедавна представлена сусідня нам Польща (половина з них історичні центри міст - Варшави, Кракова, Замостя). А останніми роками Польща підготувала й подала до центру Всесвітньої спадщини документацію на ще кілька об'єктів. І в результаті 1997 року до Списку включено середньовічну частину Торуня й замковий комплекс Мальборка. Пізніше запропоновано для оцінки експертами ще один комплекс з Польщі - Кальварію Зебжидовську. На цьому тлі дуже актуальними нині видаються роботи зі складання документації для внесення наступних українських пам'яток до всесвітнього реєстру.
Повертаючись до Львівського комплексу, належить відзначити два моменти. Перший, досягнутий тут позитивний результат завдячуємо багаторічній ентузіастичній діяльності як наукової громадськості, так і міської управи. Ідея внесення пам'яток історичного центру Львова до Списку ЮНЕСКО, яка була висловлена фахівцями катедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Львівської політехніки в 1992 - 1993 роках і згодом обґрунтована в численних працях і документах, врешті здійснилася.
Другий момент, який треба наголосити у зв'язку з цією подією, - це те, що Львів як історичне місто фактично дістав новий міжнародний пам'яткоохоронний статус. Він передумовлює дещо іншу орієнтацію розвитку міста на майбутнє. Певна переорієнтація, очевидно, поступово заторкне всі сторони життєдіяльності міста - від пам'яткоохоронних норм до економіки. З одного боку, цей новий статус дає Львову нові великі шанси для поступу і процвітання, а з другого - вимагає великої праці. Вже нині, не відкладаючи, слід науково опрацювати напрями міської політики на найближчі роки й на дальшу перспективу.
Передусім потребує певних змін організація пам'яткоохоронної діяльності й система управління в центральному, історичному районі Львова як пам'ятці всесвітнього значення. Схема, що діє в місті сьогодні, загалом життєздатна, але за цих нових обставин вона має бути реорганізована так, щоб повністю забезпечувати вимоги правил ЮНЕСКО (6). Сучасна практика охорони, реставрації й пристосування пам'яток архітектури в центральній частині Львова, крім позитивних прикладів (реставрація будинку на вул. Руській, 2 (банк "Львів"), аптеки "Під золотим левом" на вул. Городоцькій, 27 (СП "Гедеон Ріхтер"), "Ґранд-готелю", будинку на вул. Костюшка, 15 та ін.), на жаль, дає багато негативних (неправомірне знесення пам'ятки архітектури - будинку на площі А. Міцкевича, 10 і розібрання будинку-пам'ятки на проспекті Свободи, 45; численні випадки невідповідного пристосування й ремонту партерних поверхів будинків-пам'яток у середмісті тощо). Особливою проблемою для історичної частини Львова стало те, що проектні роботи, реставрацію і будівництво тут безконтрольно провадять неспеціалізовані фірми, які не мають на це відповідних дозволів і ліцензій. Часто документація готується нефахово, до того ж не подається на погодження ні до міських виконавчих органів, ні до державних органів охорони пам'яток. А тим часом, якщо звернутися до "Директив" ЮНЕСКО щодо пам'яток всесвітньої спадщини, то в них якраз на чільне місце поставлено справу забезпечення цілковитого контролю за будь-якими роботами на таких пам'ятках. Сформульовано також вимогу повного документування пам'ятки з опрацюванням відповідних проектів і вказівок про те, що і як належить виконувати на кожному об'єкті чи території (пункти 4.2.2 - 4.2.4 "Директив").
У кількох історичних містах України (Одеса, Кам'янець-Подільський, Жовква, Чернівці) вже розроблено й застосовуються спеціальні правила забудови й реставрації історичних та заповідних районів (7). У Львові таких документів ще не опрацьовано, хоч на потребі їх уже давно наголошують науковці й громадські пам'яткоохоронні організації.
Головною домінантою розвитку Львова нині стає його архітектурно-містобудівна спадщина. Тому потрібно знайти нові підходи, які б уможливили з наукових позицій зберігати, реставрувати й використовувати унікальний архітектурний комплекс історичного центру. Найактуальніші завдання у виробленні цих нових підходів до міста-пам'ятки всесвітнього рівня, гадаю, такі:
1. Вдосконалення правової бази пам'яткоохорони, увідповіднення її з міжнародними нормами. Слід поліпшити організаційну структуру пам'яткоохоронних органів. Важливо розробити й увести в дію Правила збереження, реставрації та використання пам'яток Львова, про що вже йшлося.
2. Вивчення і публікація матеріалів про архітектурну спадщину Львова, повна інвентаризація її. Це завдання передбачає залучення науковців з університетських закладів, а також виконання спеціальних наукових програм і проектів.
3. Опрацювання на основі повної інвентаризації спадщини Програми регенерації центральної історичної частини міста. Треба переорієнтувати теперішню політику створення "зон реконструкції" на політику реставраційного спрямування, що мислить собою створення зони регенерації історичного архітектурно-містобудівного комплексу центру Львова (у межах території, внесеної до Списку, або й ширше), як цього вимагають правила і рекомендації ЮНЕСКО та, зрештою, і наші містобудівні норми (8) для заповідних територій. Здійснивши ці перші заходи, можна буде наблизитись до вимог, що їх ЮНЕСКО ставить до об'єктів всесвітньої спадщини й до методики проведення робіт на комплексах такої вартості.
Львову тут доведеться надолужувати прогаяне. Згадаймо, що за кордоном роботи з регенерації історичних центрів у містах такого рангу, як Львів, розпочаті ще в 60 - 80-х роках. Скажімо, програму реставрації історичного ядра Кракова уряд затвердив у 1961 році, а в 1976 році - комплексну програму регенерації середмістя. Дотепер цю останню програму в основному вже здійснено9. Таллінн (Естонія) у 1980 році отримав спеціальну премію "Золоте яблуко" Європи за виконаний, починаючи від 1970 року, комплекс робіт з регенерації середмістя. У Ризі (Латвія) проект регенерації території Старої Риги урядово затверджений ще в 1983 роцім (10). У кожному з цих міст, завдяки наявності наукової "програми регенерації" і цілеспрямованій політиці щодо втілення її, вдалося досягти комплексності реставраційних робіт і відродити в такий спосіб великі історичні дільниці. У Кракові в 60-90-х роках відреставровано в середмісті більш як 400 будинків. Для порівняння у Львові від 1975 року, коли утворено державний історико-архітектурний заповідник, по 1995 рік відреставровано лише близько 40 будівель.
4. Розроблення програми інвестування регенерації історичного ядра Львова, оскільки в нових суспільно-економічних умовах особливої уваги потребує саме справа залучення коштів (у тому числі закордонних). Більшість міст, давніше внесених до Списку всесвітньої спадщини, значну частину коштів для реставрації здобувають від туристичної діяльності. У цій ділянці - використання історичних міст як об'єктів туризму й культурної індустрії - нагромаджений і закріплений у документах ЮНЕСКО великий міжнародний досвід, з яким варто ознайомитись і використати у Львові. Зокрема в згаданих "Директивах" ЮНЕСКО визначено основні цілі початкової стадії робіт на пам'ятках всесвітньої спадщини:
1. Усвідомлення особами, що мають у своєму підпорядкуванні територію пам'ятки всесвітньої спадщини й окремі об'єкти її, які цінності там охороняються і як саме вони повинні зберігатися; ці цінності повинні бути неодмінно задокументовані.
2. Складення особливих "Правил" щодо засад діяльності на пам'ятці відповідно до заявленого ступеня цінності її.
3. Проведення повної інвентаризації всіх культурних цінностей у межах території всесвітньої спадщини.
4. Організація регулярних інспекцій пам'ятки та окремих об'єктів її з допомогою фахівців з відповідною кваліфікацією і досвідом; публікація офіційних звітів таких інспекцій.
5. Опрацювання загального стратегічного плану управління пам'яткою, що включає загальні й пріоритетні обсяги реставраційних робіт; конкретизація цього плану в річних програмах.
6. Врахування у всій діяльності на пам'ятці засад етики реставрації, а також міжнародних норм і рекомендацій, опрацьованих ЮНЕСКО для пам'яток всесвітньої спадщини (11).
У "Директивах" також вказується на доцільність опрацювання довготермінової (від 5 до 30-ти років і більше) Концепції діяльності на об'єкті всесвітньої спадщини та планів меншої тривалості - на 3 - 5 років і однорічних.
Як, бачимо, усі перелічені шість основних завдань - актуальні для Львова. Віримо, що наявність у місті великої кількості кваліфікованих науковців і реставраторів дасть змогу поступово розв'язати організаційні, правові, методичні й практичні питання розвитку міста як об'єкта всесвітньої спадщини, хоч нині мусимо констатувати - ситуація тут з погляду збереження архітектурних пам'яток не найкраща.
Далекого 1618 року в німецькому місті Кельні вийшов друком черговий, шостий том видання "Цівітатес Орбіс Террарум" ("Опис міст світу"). Книги були ініційовані видавничою спілкою Ґеорґа Брауна, Симона Новелянуса і Франца Гоґенберґа. Цей багатотомник містив ілюстровані описи найвідоміших тогочасних міст. Шостий том цінний для нас передусім тим, що тут подано опис і графічну панораму Львова (1). Гравюру виконав Ф.Гоґенберґ, використавши малюнок архітекта-фортифікатора Авреліо Пассароті (2), а короткий опис міста склав львів'янин Йоан Альнпех (3). Мабуть, уже тоді не один читач, маючи змогу запізнатися завдяки цьому виданню з десятками європейських міст, звернув увагу на архітектурну унікальність Львова, на його особливу композицію з неповторним силуетом бань церков, веж та дзвіниць. Тож можна твердити, що в 1618 році Львів уперше дістав європейське визнання, а це за тих часів, власне, дорівнювало світовому визнанню.
Через 380 років Львів удруге дістав світове визнання, коли його в грудні 1998 року в японському місті Кіото було внесено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО (Щорлд Герітаюе Ліст) (4). Без перебільшення, це - визначна подія в новітній історії Львова.
Історичний архітектурно-містобудівний комплекс центральної частини Львова разом з горою Високий Замок і ансамблем собору св. Юра загальною площею близько 120 га значиться тепер у Списку під реєстраційним № 865.
Одночасно з нашим містом на засіданні Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Кіото Список поповнився ще низкою унікальних пам'яток інших країн (археологічна зона античної Трої (Туреччина); місто-порт ХVІІ століття Карлскрона (Швеція); комплекс Нара - монументальні рештки давньої імператорської столиці VІІІ століття (Японія); добре збережений і відреставрований ренесансний ансамбль середмістя Урбіно (Італія) та ін.) (5).
Нині в Списку налічується близько 900 об'єктів. Серед них трохи більш як сто власне урбаністичних комплексів - історичних міст чи їхніх найвизначніших дільниць. Поряд з такими відомими об'єктами, як Рим, Париж, Венеція, Флоренція, Віченца та інші тепер буде й Львів. Це друга українська позиція в Списку (після внесених ще наприкінці 80-х років під одним номером 337 собору св. Софії і ансамблю будівель Києво-Печерської лаври).
Тож, як бачимо, українська спадщина тільки починає репрезентуватися серед пам'яток всесвітнього значення. Тим часом, скажімо, Німеччина чи Італія мають у Списку вже понад два десятки об'єктів. Тільки за один 1997 рік такого статусу набули шість італійських об'єктів. Шістьма об'єктами була донедавна представлена сусідня нам Польща (половина з них історичні центри міст - Варшави, Кракова, Замостя). А останніми роками Польща підготувала й подала до центру Всесвітньої спадщини документацію на ще кілька об'єктів. І в результаті 1997 року до Списку включено середньовічну частину Торуня й замковий комплекс Мальборка. Пізніше запропоновано для оцінки експертами ще один комплекс з Польщі - Кальварію Зебжидовську. На цьому тлі дуже актуальними нині видаються роботи зі складання документації для внесення наступних українських пам'яток до всесвітнього реєстру.
Повертаючись до Львівського комплексу, належить відзначити два моменти. Перший, досягнутий тут позитивний результат завдячуємо багаторічній ентузіастичній діяльності як наукової громадськості, так і міської управи. Ідея внесення пам'яток історичного центру Львова до Списку ЮНЕСКО, яка була висловлена фахівцями катедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Львівської політехніки в 1992 - 1993 роках і згодом обґрунтована в численних працях і документах, врешті здійснилася.
Другий момент, який треба наголосити у зв'язку з цією подією, - це те, що Львів як історичне місто фактично дістав новий міжнародний пам'яткоохоронний статус. Він передумовлює дещо іншу орієнтацію розвитку міста на майбутнє. Певна переорієнтація, очевидно, поступово заторкне всі сторони життєдіяльності міста - від пам'яткоохоронних норм до економіки. З одного боку, цей новий статус дає Львову нові великі шанси для поступу і процвітання, а з другого - вимагає великої праці. Вже нині, не відкладаючи, слід науково опрацювати напрями міської політики на найближчі роки й на дальшу перспективу.
Передусім потребує певних змін організація пам'яткоохоронної діяльності й система управління в центральному, історичному районі Львова як пам'ятці всесвітнього значення. Схема, що діє в місті сьогодні, загалом життєздатна, але за цих нових обставин вона має бути реорганізована так, щоб повністю забезпечувати вимоги правил ЮНЕСКО (6). Сучасна практика охорони, реставрації й пристосування пам'яток архітектури в центральній частині Львова, крім позитивних прикладів (реставрація будинку на вул. Руській, 2 (банк "Львів"), аптеки "Під золотим левом" на вул. Городоцькій, 27 (СП "Гедеон Ріхтер"), "Ґранд-готелю", будинку на вул. Костюшка, 15 та ін.), на жаль, дає багато негативних (неправомірне знесення пам'ятки архітектури - будинку на площі А. Міцкевича, 10 і розібрання будинку-пам'ятки на проспекті Свободи, 45; численні випадки невідповідного пристосування й ремонту партерних поверхів будинків-пам'яток у середмісті тощо). Особливою проблемою для історичної частини Львова стало те, що проектні роботи, реставрацію і будівництво тут безконтрольно провадять неспеціалізовані фірми, які не мають на це відповідних дозволів і ліцензій. Часто документація готується нефахово, до того ж не подається на погодження ні до міських виконавчих органів, ні до державних органів охорони пам'яток. А тим часом, якщо звернутися до "Директив" ЮНЕСКО щодо пам'яток всесвітньої спадщини, то в них якраз на чільне місце поставлено справу забезпечення цілковитого контролю за будь-якими роботами на таких пам'ятках. Сформульовано також вимогу повного документування пам'ятки з опрацюванням відповідних проектів і вказівок про те, що і як належить виконувати на кожному об'єкті чи території (пункти 4.2.2 - 4.2.4 "Директив").
У кількох історичних містах України (Одеса, Кам'янець-Подільський, Жовква, Чернівці) вже розроблено й застосовуються спеціальні правила забудови й реставрації історичних та заповідних районів (7). У Львові таких документів ще не опрацьовано, хоч на потребі їх уже давно наголошують науковці й громадські пам'яткоохоронні організації.
Головною домінантою розвитку Львова нині стає його архітектурно-містобудівна спадщина. Тому потрібно знайти нові підходи, які б уможливили з наукових позицій зберігати, реставрувати й використовувати унікальний архітектурний комплекс історичного центру. Найактуальніші завдання у виробленні цих нових підходів до міста-пам'ятки всесвітнього рівня, гадаю, такі:
1. Вдосконалення правової бази пам'яткоохорони, увідповіднення її з міжнародними нормами. Слід поліпшити організаційну структуру пам'яткоохоронних органів. Важливо розробити й увести в дію Правила збереження, реставрації та використання пам'яток Львова, про що вже йшлося.
2. Вивчення і публікація матеріалів про архітектурну спадщину Львова, повна інвентаризація її. Це завдання передбачає залучення науковців з університетських закладів, а також виконання спеціальних наукових програм і проектів.
3. Опрацювання на основі повної інвентаризації спадщини Програми регенерації центральної історичної частини міста. Треба переорієнтувати теперішню політику створення "зон реконструкції" на політику реставраційного спрямування, що мислить собою створення зони регенерації історичного архітектурно-містобудівного комплексу центру Львова (у межах території, внесеної до Списку, або й ширше), як цього вимагають правила і рекомендації ЮНЕСКО та, зрештою, і наші містобудівні норми (8) для заповідних територій. Здійснивши ці перші заходи, можна буде наблизитись до вимог, що їх ЮНЕСКО ставить до об'єктів всесвітньої спадщини й до методики проведення робіт на комплексах такої вартості.
Львову тут доведеться надолужувати прогаяне. Згадаймо, що за кордоном роботи з регенерації історичних центрів у містах такого рангу, як Львів, розпочаті ще в 60 - 80-х роках. Скажімо, програму реставрації історичного ядра Кракова уряд затвердив у 1961 році, а в 1976 році - комплексну програму регенерації середмістя. Дотепер цю останню програму в основному вже здійснено9. Таллінн (Естонія) у 1980 році отримав спеціальну премію "Золоте яблуко" Європи за виконаний, починаючи від 1970 року, комплекс робіт з регенерації середмістя. У Ризі (Латвія) проект регенерації території Старої Риги урядово затверджений ще в 1983 роцім (10). У кожному з цих міст, завдяки наявності наукової "програми регенерації" і цілеспрямованій політиці щодо втілення її, вдалося досягти комплексності реставраційних робіт і відродити в такий спосіб великі історичні дільниці. У Кракові в 60-90-х роках відреставровано в середмісті більш як 400 будинків. Для порівняння у Львові від 1975 року, коли утворено державний історико-архітектурний заповідник, по 1995 рік відреставровано лише близько 40 будівель.
4. Розроблення програми інвестування регенерації історичного ядра Львова, оскільки в нових суспільно-економічних умовах особливої уваги потребує саме справа залучення коштів (у тому числі закордонних). Більшість міст, давніше внесених до Списку всесвітньої спадщини, значну частину коштів для реставрації здобувають від туристичної діяльності. У цій ділянці - використання історичних міст як об'єктів туризму й культурної індустрії - нагромаджений і закріплений у документах ЮНЕСКО великий міжнародний досвід, з яким варто ознайомитись і використати у Львові. Зокрема в згаданих "Директивах" ЮНЕСКО визначено основні цілі початкової стадії робіт на пам'ятках всесвітньої спадщини:
1. Усвідомлення особами, що мають у своєму підпорядкуванні територію пам'ятки всесвітньої спадщини й окремі об'єкти її, які цінності там охороняються і як саме вони повинні зберігатися; ці цінності повинні бути неодмінно задокументовані.
2. Складення особливих "Правил" щодо засад діяльності на пам'ятці відповідно до заявленого ступеня цінності її.
3. Проведення повної інвентаризації всіх культурних цінностей у межах території всесвітньої спадщини.
4. Організація регулярних інспекцій пам'ятки та окремих об'єктів її з допомогою фахівців з відповідною кваліфікацією і досвідом; публікація офіційних звітів таких інспекцій.
5. Опрацювання загального стратегічного плану управління пам'яткою, що включає загальні й пріоритетні обсяги реставраційних робіт; конкретизація цього плану в річних програмах.
6. Врахування у всій діяльності на пам'ятці засад етики реставрації, а також міжнародних норм і рекомендацій, опрацьованих ЮНЕСКО для пам'яток всесвітньої спадщини (11).
У "Директивах" також вказується на доцільність опрацювання довготермінової (від 5 до 30-ти років і більше) Концепції діяльності на об'єкті всесвітньої спадщини та планів меншої тривалості - на 3 - 5 років і однорічних.
Як, бачимо, усі перелічені шість основних завдань - актуальні для Львова. Віримо, що наявність у місті великої кількості кваліфікованих науковців і реставраторів дасть змогу поступово розв'язати організаційні, правові, методичні й практичні питання розвитку міста як об'єкта всесвітньої спадщини, хоч нині мусимо констатувати - ситуація тут з погляду збереження архітектурних пам'яток не найкраща.
Архітектор М. В. Риков
В. М. Риков був дуже цікавим і своєрідним архітектором-художником, творчість якого позначена нескінченними шуканнями. Це людина з великим творчим потенціалом, широкої ерудиції, відмінний фахівець бу¬дівельної справи.
Народився Валеріан Микитович Риков у 1874 році в місті Тифлісі в сім'ї педагога. Після закінчення Тамбовського реального училища він їде до Петербурга, де успішно складає вступні екзамени на архітектур¬ний відділ Академії мистецтв.
Професійне вивчення архітектури він проходить у майстерні відо¬мого російського архітектора, професора, педагога Леонтія Миколайови¬ча Молодому Рикову було чому повчитися, адже Бенуа мав величезний досвід з будівництва, багато будував у Петербурзі, Москві, Києві, Варшаві та інших містах. Тут Риков вперше познайомився з ро¬ботами старих майстрів, навчився їх розуміти і любити.
Професійне вивчення архітектури і перші роки своєї творчої діяль¬ності В. М. Риков почав в умовах складного суспільного життя.
Останні роки XIX і початку XX століть були роками інтенсивного розвитку капіталізму, періодом загострення соціально-економічних про¬тиріч в Росії. В цей час швидко почали будуватися залізниці, великі промислові підприємства, жилі прибуткові та різні торговельні будинки, спеціальні навчальні заклади та ін. Разом з цим ріс і розвивався росій¬ський пролетаріат.
Ще студентом архітектурного відділу Петербурзької Академії мистецтв Валеріан Микитович починає свою професійну роботу архітектора.
В 1897—1899 роках він працює помічником архітектора в Петер¬бурзі, пізніше займає посаду помічника архітектора в місті Одеса виконуючи ряд архітектурних проектів, в тому числі проект оформлення залу в приватному будинку Фалц Фейна, проект і робочі креслення банку на колишній Херсонській вулиці, проект огорожі і воріт для Одеського во¬догону та ін.
З 1900 по 1901 рік він працює технічним контролером на споруджен¬ні будинків Політехнічного інституту в Києві, бере участь в архітектурному житті міста
У 1902 році Валеріан Микитович Риков закінчує з відзнакою архі¬тектурний відділ Академії мистецтв і одержує звання архітектора. Піз¬ніше за конкурсний проект «Синодальне подвір'я для Петербурга» йому присвоюють звання архітектора-художника.
Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв В. М. Риков з 1902—1904 рр. працює архітектором на станції Жмеринка Південно-Західної залізниці, де в співдружності з архітекторами 3. І. Журавсь запроваджувались нові, ефективні на той час будівельні матеріали — метал і бетон. В будівельній практиці Києва почали застосовувати спе¬ціальну цеглу для облицювання стін, різнокольорові керамічні плитки та майоліку. З використанням відкриттів і винаходів у будівельній техніці був зроблений великий крок вперед у створенні побутових вигод для мешканців міст (санітарне та побутове обладнання).
Не дивлячись на посилений вплив модерну і декадансу на початку XX століття, частина архітекторів при створенні більш значних і відпо¬відальних споруд незмінні поверталась до вивчення кращих пам'ятників світової і російської архітектури, як основи творчих шукань. Тому в цей період серед антихудожніх архітектурних споруд можна зустріти будівлі з високими художніми якостями.
Під впливом модерну були майже всі зодчі того часу. Не уникнув цього і В. М. Риков. Однак він не втратив реалістичної основи своєї твор¬чості, йому все ж вдалося зберегти певну строгість в архітектурі, до якої він завжди прагнув. В. М. Риков незмінно стояв за модернізацію класики.
Найбільш цінним в «модерністському» періоді творчості В. М. Рикова є те, що негативні властивості цього стилю зовсім не торкнулися його цілісної художньої натури. Він сприйняв від модерну і розвинув лише те, що було найбільш важливим і позитивним — гострий подих су¬часності, почуття нових архітектурних форм.
Споруди архітектора відзначаються високою культурою архітектурних деталей, що завжди відповідали характерові, пропорціям та образові будинку в цілому.
Першою будовою, що виявила творче обличчя В. М. Рикова як до¬зрілого майстра архітектора-художника, є будинок «Народної ауди¬торії» по вулиці Бульварно-Кудрявській (нині вулиця В. В. Воровського, № 26, де розміщується Діпроцивільпромбуд).
Проект цього будинку розглядався на закритому конкурсі, організо¬ваному «Киевским обществом содействия начальному образованию» у 1909 році і був схвалений журі як один із кращих. Проект виконаний у стилі італійського ренесансу з частковим застосуванням елементів стилю французького ренесансу.
В процесі самого будівництва (1909 рік) автор дещо переробив свій початковий проект. Змінилися деякі пропорції будівлі, майже заново були перерисовані та грунтовно перероблені окремі деталі.
Шукання архітектурного образу в процесі самого будівництва — од¬на із характерних рис у творчій роботі Валеріана Микитовича. Цей на¬прям виявляється і в наступній його архітектурно-будівельній практиці.
Цей перший архітектурний твір В. М. Рикова був свого роду заяв¬кою на право творити у вибраному напрямку, тут автор продемонстрував основні прийоми своєї творчості, від яких майже не відступав протягом наступної архітектурно-творчої діяльності. В передреволюційній забу¬дові Києва будинок «Народної аудиторії» можна вважати однією із кра¬щих споруд того часу. Тут в буденні дні організовувались лекції для до¬рослих, а в неділю відбувались концерти. При будинку діяли майстерні, В яких виготовлялись світлові картини для проекційних ліхтарів.
Маючи на увазі громадсько-освітнє значення «Народної аудиторії», В. М. Риков відмовився на користь цієї аудиторії від будь-якої платні, яка була йому нарахована за архітектурний нагляд на будівництві та визначена журі як конкурсна премія.
В ці ж роки Валеріан Микитович бере участь у конкурсі на складан¬ня проекту будинку публічної бібліотеки в місті Києві. Представлений на конкурс проект був виконаний у стилі ренесансу і одержав премію, але, на жаль, не здійснений в натурі. Міська дума прийняла для будів¬ництва проект архітектора Е. Л. Клаве. Будинок публічної бібліотеки збудований в 1911 році по вулиці Олександрійській (нині вулиця Кірова).
У 1911 році Київське товариство «Аполло» відбудувало театр-сад по вулиці Меринговській, № 8 (нині вулиця Заньковецької). Ця споруда своїм оздобленням зобов'язана мистецькому таланту архітектора-художника В. М. Рикова.
Винахід кінематографа в кінці XIX століття вимагав створення но¬вого типу будинку—кінотеатру. Перші такі будівлі почали з'являтися у великих містах і використовувалися приватними особами у вузько ко¬мерційних цілях.
У 1912 році в Києві на вулиці Хрещатику відбулося відкриття місько¬го кінотеатру А. А. Шанцера, проектуванням і будівництвом якого керу¬вав архітектор-художник В. М. Риков.
В 30-х роках кінотеатр А. А. Шанцера за проектом автора був пере¬обладнаний під звуковий кінотеатр, якому було присвоєно ім'я Карла Маркса. Це був перший звуковий кінотеатр у місті Києві. Під час Вели¬кої Вітчизняної війни його зруйнували фашистські загарбники.
У 1912 році за дорученням Виставочного комітету (комітет по влаштуванню в 1913 році в місті Києві Всеросійської виставки) В. М. Ри¬ков проводив консультації проекту головного будинку виставки, який передбачалось спорудити на Троїцькій площі, по сусідству з Троїцьким народним будинком, в тій її частині, яка знаходилась між вулицями Мало-Васильківською і Прозорівською.
Під час функціонування виставки цей будинок призначався для про¬ведення з'їздів, різних нарад, лекцій, концертів тощо. Його центральний зал вміщував біля 3 тисяч глядачів. Вартість будівництва визначалася в 100 тисяч карбованців. Головний будинок передбачалося побудувати за типом постійних будов з таким розрахунком, щоб після закінчення ро¬боти виставки його можна було використовувати для культурно-просвітніх цілей.
У Всеросійській виставці виявила бажання брати участь Швеція і надіслала проект свого павільйону. Проект розглянуло правління ви¬ставки і визнало необхідним переробити його, бо за рішенням він не від¬повідав стилю інших павільйонів виставки (павільйон був запроектова¬ний у стилі шведських сільських будівель). Переробку проекту було до¬ручено В. М. Рикову, який за порівняно короткий строк виконав його в строго класичному стилі. Потім проект був надісланий в Стокгольм, де його розглянув і затвердив спеціальний комітет, очолюваний головою шведського риксдагу.
Однією з кращих дореволюційних будов (1913 р.) В. М. Рикова є будинок колишньої лікарні «Громади сестер-жалібниць червоного хрес¬та» по вулиці Марино-Благовіщенській (нині вулиця Саксаганського, 75, де знаходиться Український науково-дослідний інститут клінічної медицини імені академіка М. Д. Стражеска).
Будинок запроектовано в 3, 5 поверхи. На першому поверсі розміщені амбулаторії, зали для відвідувачів, кабінети, кімнати для лікарів, ап¬тека та ін. На другому і третьому поверхах—приймальний зал, гурто¬житок на 200 місць, дві великі аудиторії для курсів з допоміжними при¬міщеннями. В півповерсі розміщені різні підсобні приміщення.
У цьому будинку, як і в попередніх своїх будовах, автор застосував форми італійського ренесансу. На головному фасаді чітко виділяється середній ризаліт, оздоблений тричетвертними коринфськими колонами. На колонах тримається розкрепований антаблемент, на якому розміщені чотири алегоричні фігури роботи відомого скульптора Ф. П. Балевенського. Ці скульптури символізують ідеї милосердя, любові, медицини і життя. Бокові фасади відзначаються ритмом вікон і деталей, що гармонійно пов'язує їх з головним фасадом.
У передреволюційні роки (1909—1914) Валеріану Микитовичу дово¬дилося проектувати та будувати і в інших стилях, які іноді нав'язували замовники. Зокрема, він будує цілий ряд жилих будинків (або як їх тоді називали «прибуткових» будинків) в формах своєрідного еклектизму, де декоративні елементи модерну пов'язувалися з елементами архітектур¬ної класики.
На замовлення Південно-Західного товариства заохочення кінноза¬водства В. М. Риковим було складено проект і під його наглядом побу¬довано в одному з мальовничих куточків Печерська, по сусідству з Печерською лаврою, бесідку іподрому. Ця оригінальна за своїми формами будівля, як і будівлі минулих років, виконана в традиційному стилі ре¬несансу. Проектування бесідки велось в співдружності з видатним скульптором Ф. П. Балевенським.
Слід відзначити, що основні будівельні роботи по спорудженню бесідки здійснювалися взимку, кладка цегли і бетонування виконувались на морозі.
Як відомо, в 30-х роках цей метод будівництва був підтверджений спеціальними дослідними роботами, проведеними науково-дослідними інститутами України, після чого він почав застосовуватися в будівельній практиці.
3 травня 1925 року громадськість міста Києва відзначила 25-річний ювілей творчої діяльності Валеріана Микитовича Рикова у Київському художньому інституті. Ювіляр пройшов багатий досвідом шлях вироб¬ничої і педагогічної діяльності, на якому він безперервно поєднував ко¬пітку роботу архітектора і громадського діяча. За всю свою діяльність Валеріан Микитович досяг небувалої для архітектора цифри будов. Біля 300 будов різного характеру побудовані за безпосередньою участю В. М. Рикова.
У 1925 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на створення проек¬ту кінофабрики в місті Києві. На конкурс було подано 20 проектів. Як ві¬домо, журі конкурсу ухвалило до будівництва проект В. М. Рикова
Будівництво Київської кінофабрики мало велике культурне і госпо¬дарське значення.
У 1925—1930 роках В. М. Риков працює консультантом по будів¬ництву і ремонту кінотеатрів Українфільму. Маючи тісний зв'язок з цією організацією, він у 1928—1929 роках проектує ряд кінотеатрів для України, зокрема для міста Києва (нині діючий кінотеатр «Октябрь» на Подолі), для Харкова, Вінниці, Кривого Рогу, Тульчина та ін.
Нестача жилої площі, яка особливо відчувалась в перші післярево¬люційні роки, спонукала інженерно-технічних працівників міста Києва в 1926 році організувати свій житлово-будівельний кооператив, який на¬мітив будівництво жилого будинку по вулиці Пушкінській, 7. Автор проекту будинку В. М. Риков за участю проф. В. Л. Обремського, архі¬текторів Зекцера і Карпова .
В 1929—1930 роках В. М. Риков складає проекти київської фотофабрики та зоотехнічного корпусу для сільськогосподарського інституту в місті Києві. В ці ж роки він консультує проекти Укржитлобуду по квар¬тальній забудові в районах Подолу, Куренівки, Печерська та Шулявки.
В цей час виникає необхідність у надбудові Держбанку (по вулиці Жовтневої Революції).
Як відомо, стара частина будівлі була споруджена в 1902—1905 ро¬ках. Тоді для будинків Державного банку найбільш охоче використову¬вались готові елементи палацової архітектури італійського раннього Від¬родження. Таким був і будинок Держбанку в Києві архітекторів О. М. Вербицького і О. В. Кобелєва, фасад якого прикрасили поліровані колони та багата орнаментика. В інтер'єрі найвишуканіше оздоблено опе¬раційний зал. Особливе місце в його планіровці займають касові комори та сейфи, збудовані з залізобетону. Фасади і внутрішня обробка бу¬динку виконувались італійськими майстрами.
Зробити надбудову в цілком уже закінченому архітектурному тво¬рі — ідея досить смілива. Навіть у самого автора — О. В. Кобелєва ви¬никали сумніви в кінцевому результаті цієї роботи. Проте він погодився на складання проекту такої надбудови.
Паралельно з О. В. Кобелєвим над цим проектом працював і В. М. Риков, який розробив декілька цікавих варіантів. Загалом обидва архітек¬тори провели досить велику творчу роботу і досягли бажаних наслідків.
До здійснення був прийнятий варіант, розроблений в співробітництві архітекторами О. В. Кобелєвим і В. М. Риковим. В представленому проекті надбудова головного фасаду прикрашалася 40 колонами висо¬тою 6—8 м, виготовленими з лабрадору. Найбільш трудомістким в над¬будові було цегляне мурування стін з одночасним підніманням даху.
Коли надбудову було закінчено і знято риштування (вересень 1934 року), то всі побоювання відпали. Вона була виконана так вда¬ло, з такою майстерністю, що не лише не порушила суцільності та гар¬монії всієї будівлі, а, навпаки, надала їй більшої архітектурної виразнос¬ті і монументальності, а архітектурно-художні якості споруди тільки ви¬грали від реконструкції.
В. М. Риков спроектував і збудував будинок іподрому. Перший варіант проекту передбачав 1700 місць для сидіння і 2500 місць для стояння (під покрівлею). У 1936 році будинок іподрому передбачалось збільшити і з боку бігових доріжок спорудити залізобетонні три¬буни, довівши кількість місць для сидіння до 3000 і для стояння до 5000. В залах будинку розміщався великий ресторан, буфети, каси та оркестро¬ві балкони
Проектом передбачалося сполучення головного будинку з централь¬ним полем через залізобетонні тунелі під доріжками.
Архітектура будинку іподрому витримана в стилі старої незруйнованої частини будівлі. Головний фасад має два арочні входи—один за¬гальний, а другий парадний, що веде до урядових лож. Арки прикрашені барельєфами та скульптурою на спортивні теми.
До правої і лівої сторін головного будинку примикає монументаль¬на огорожа, що закінчується скульптурою «Жокей на колісниці».
Новий проект передбачає одночасне випробування 300 коней, для чого запроектовано ціле містечко з спеціальними будовами. Тут перед¬бачені також жилі будинки для обслуговуючого персоналу в кількості 450 чоловік.
Запроектовано три бігові грунтові доріжки. Спеціальне оброблення грунту дозволить зробити їх без пороху, еластичними, з водонепроник¬ною поверхнею.
У 1936—1937 роках під керівництвом В. М. Рикова розроблено проект двозального кінотеатру на 1200 місць, який розпочали будувати на Червоноармійській вулиці, 19.
Досить вдало був вирішений план кінотеатру. Глядач з першого поверху широкими сходами вільно піднімався на другий, де розміщуються просторі фойє. Із фойє запроектовані входи до двох залів (кожен на 600 глядачів).
Автори проекту велику увагу звернули на внутрішнє і зовнішнє оформлення будинку, загальна кубатура якого складала біля 35 тис. куб. м. Це був перший у Радянському Союзі двозальний кінотеатр. Од¬нак Вітчизняна війна перешкодила закінченню цього будівництва. У 1952 році недобудовану споруду було перероблено на тризальний кі¬нотеатр «Київ» — тепер один з найбільших у Києві.
У 1936 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на складання проек¬ту будинку Верховної Ради Української РСР.
У стильовому відношенні проект добре пов'язаний з навколишніми будовами. Досить вдало запроектований зал; в ньому компактно розмі¬щені місця у вигляді амфітеатру, що дає великі переваги в одержанні найкоротшої відстані між місцями делегатів і президією. Добре вирішені ложі для членів уряду (біля президії). Зручно розташовані ложі для преси і дипломатичного корпусу. Зал і приміщення, що до нього примикають, достатньо забезпечені денним світлом.
Крім безпосередньої роботи над створенням різних архітектурних проектів, В. М. Риков брав участь у журі різних конкурсів, спеціальних комісіях, експертизах, технічних консультаціях.
Так, з 1926 по 1939 роки В. М. Риков—член журі конкурсу на проект будинку Держпрому в місті Харкові; голова журі конкурсу на проект кінотеатрів у містах Києві та Харкові; член журі конкурсу на проект Київського кооперативного інституту Укооппромспілки та театру для міста Тирасполя; член журі конкурсу на проект кінотеатрів для сіл України, на проектування шкіл; голова журі по присудженню премій за кращий проект і кращу будову на Україні; член журі конкурсу на продувати густу мережу робітничих клубів, театрів, бібліотек, створити інші типи громадських будівель.
Про широкий кругозір В. М. Рикова в галузі архітектури і будівни¬цтва можна скласти уявлення, познайомившись з тематикою його лек¬цій, доповідей, з якими він виступав у Києві, Харкові та інших містах Ук¬раїни.
В. М. Риков був не тільки відомим архітектором, але й талановитим художником. Він вважався першокласним рисувальщиком, добре воло¬дів олівцем, малював багато і з захопленням. Роботи Валеріана Микито¬вича з живопису, особливо його акварелі, відзначаються художньою май¬стерністю, спостережливістю, влучністю, здатністю бачити красу і легко, невимушене розповідати про неї вільними, упевненими рухами пензля.
На традиційних виставках, які періодично влаштовувались у місті Києві, часто можна було бачити художні твори В. М. Рикова. Так, у 1914 і 1915 роках він виставляє свої акварелі і декоративні панно-гобелени, які потім були продані.
Велика виставка власних архітектурних праць: рисунків олівцем і акварелей була влаштована в честь 25-річного ювілею творчої діяльності В. М. Рикова в Київському художньому інституті в 1925 році. Крім того, його роботи можна було зустріти і на інших періодичних виставках, зо¬крема на виставці творчих робіт архітекторів України, що відбулася в 30 роках та ін.
Значне місце в житті В. М. Рикова займала педагогічна діяльність, яку він розпочав у перші роки після закінчення Петербурзької Академії мистецтв.
У 1904 році його запрошують у Київський політехнічний інститут на посаду викладача проектування, архітектурного креслення і малювання на механічному та інженерному факультетах, де він без перерви працює до 1910 року.
З 1910 по 1912 роки В. М. Риков займає посаду штатного викладача архітектури на вищих технічних курсах професора Пермінова.
З 1906 по 1919 рік він безперервно працює викладачем архітектури, креслення, малювання і проектування в Київському художньому училищі, яке в той час було підпорядковано Петербурзькій Академії мистецтв; тут же він значився членом Ради училища.
У 1917 році його обирають головою комісії по розробці статуту ар¬хітектурного інституту. Згодом він стає ректором цього інституту, а піз¬ніше професором, викладає курс проектування і будівельні конструкції.
У 1924—1934 роках у Київському художньому інституті В. М. Риков виконує цілий ряд обов'язків на архітектурному факультеті: професора промислової і житлової та проектної майстерень, декана архітектурного факультету, професора по курсу енциклопедії будівельного мистецтва і технології будівельних матеріалів, керує проектуванням на механічному і електричному факультетах Київського політехнічного інституту. В 1934—1941 роках він працює на посаді керівника кафедри архітектур¬ного проектування і деякий час виконує обов'язки директора Київського художнього інституту, керує архітектурно-художньою навчальною май¬стернею цього ж інституту.
В спеціальних учбових закладах Києва під керівництвом В. М. Рикова виховувались молоді кадри зодчих, які захоплювались творчими ідеями свого учителя.
В своїй педагогічній практиці В. М. Риков вимагав від студентських робіт яскравої, образної виразності. Він не поривав з архітектурою ми¬нулого, приділяючи особливо велику увагу вивченню класичної архітектурної спадщини. Він прагнув пробудити у своїх учнів інтерес і любов до творчості визначних майстрів минулого; вимагав від студентів не ме¬ханічного копіювання архітектурних форм класики, а розуміння внут¬рішньої логіки їх побудови.
Відносився Валеріан Микитович до своїх учнів завжди по-дружньо¬му і тепло. Він вважав їх продовжувачами своєї творчої лінії, своїх твор¬чих ідей. Не шкодуючи ні часу, ні сил. Валеріан Микитович просиджував над їх кресленнями цілими годинами.
В. М. Риков виховав цілу плеяду архітекторів, які в свій час навча¬лися в Київському художньому інституті і Київському політехнічному інституті . Багато з них своїми архітектурними творами прикрасили міс¬та і села нашої неосяжної країни. Деякі з них одержали звання професо¬ра або доцента, інші працюють провідними архітекторами або керівни¬ками великих проектних організацій тощо.
Всі вони тепло згадують свого учителя — людину незгасаючого опти¬мізму, який передавався тим, хто з ним зустрічався. Великою повагою користувався він серед своїх колег як хороший спеціаліст і товариш.
Народився Валеріан Микитович Риков у 1874 році в місті Тифлісі в сім'ї педагога. Після закінчення Тамбовського реального училища він їде до Петербурга, де успішно складає вступні екзамени на архітектур¬ний відділ Академії мистецтв.
Професійне вивчення архітектури він проходить у майстерні відо¬мого російського архітектора, професора, педагога Леонтія Миколайови¬ча Молодому Рикову було чому повчитися, адже Бенуа мав величезний досвід з будівництва, багато будував у Петербурзі, Москві, Києві, Варшаві та інших містах. Тут Риков вперше познайомився з ро¬ботами старих майстрів, навчився їх розуміти і любити.
Професійне вивчення архітектури і перші роки своєї творчої діяль¬ності В. М. Риков почав в умовах складного суспільного життя.
Останні роки XIX і початку XX століть були роками інтенсивного розвитку капіталізму, періодом загострення соціально-економічних про¬тиріч в Росії. В цей час швидко почали будуватися залізниці, великі промислові підприємства, жилі прибуткові та різні торговельні будинки, спеціальні навчальні заклади та ін. Разом з цим ріс і розвивався росій¬ський пролетаріат.
Ще студентом архітектурного відділу Петербурзької Академії мистецтв Валеріан Микитович починає свою професійну роботу архітектора.
В 1897—1899 роках він працює помічником архітектора в Петер¬бурзі, пізніше займає посаду помічника архітектора в місті Одеса виконуючи ряд архітектурних проектів, в тому числі проект оформлення залу в приватному будинку Фалц Фейна, проект і робочі креслення банку на колишній Херсонській вулиці, проект огорожі і воріт для Одеського во¬догону та ін.
З 1900 по 1901 рік він працює технічним контролером на споруджен¬ні будинків Політехнічного інституту в Києві, бере участь в архітектурному житті міста
У 1902 році Валеріан Микитович Риков закінчує з відзнакою архі¬тектурний відділ Академії мистецтв і одержує звання архітектора. Піз¬ніше за конкурсний проект «Синодальне подвір'я для Петербурга» йому присвоюють звання архітектора-художника.
Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв В. М. Риков з 1902—1904 рр. працює архітектором на станції Жмеринка Південно-Західної залізниці, де в співдружності з архітекторами 3. І. Журавсь запроваджувались нові, ефективні на той час будівельні матеріали — метал і бетон. В будівельній практиці Києва почали застосовувати спе¬ціальну цеглу для облицювання стін, різнокольорові керамічні плитки та майоліку. З використанням відкриттів і винаходів у будівельній техніці був зроблений великий крок вперед у створенні побутових вигод для мешканців міст (санітарне та побутове обладнання).
Не дивлячись на посилений вплив модерну і декадансу на початку XX століття, частина архітекторів при створенні більш значних і відпо¬відальних споруд незмінні поверталась до вивчення кращих пам'ятників світової і російської архітектури, як основи творчих шукань. Тому в цей період серед антихудожніх архітектурних споруд можна зустріти будівлі з високими художніми якостями.
Під впливом модерну були майже всі зодчі того часу. Не уникнув цього і В. М. Риков. Однак він не втратив реалістичної основи своєї твор¬чості, йому все ж вдалося зберегти певну строгість в архітектурі, до якої він завжди прагнув. В. М. Риков незмінно стояв за модернізацію класики.
Найбільш цінним в «модерністському» періоді творчості В. М. Рикова є те, що негативні властивості цього стилю зовсім не торкнулися його цілісної художньої натури. Він сприйняв від модерну і розвинув лише те, що було найбільш важливим і позитивним — гострий подих су¬часності, почуття нових архітектурних форм.
Споруди архітектора відзначаються високою культурою архітектурних деталей, що завжди відповідали характерові, пропорціям та образові будинку в цілому.
Першою будовою, що виявила творче обличчя В. М. Рикова як до¬зрілого майстра архітектора-художника, є будинок «Народної ауди¬торії» по вулиці Бульварно-Кудрявській (нині вулиця В. В. Воровського, № 26, де розміщується Діпроцивільпромбуд).
Проект цього будинку розглядався на закритому конкурсі, організо¬ваному «Киевским обществом содействия начальному образованию» у 1909 році і був схвалений журі як один із кращих. Проект виконаний у стилі італійського ренесансу з частковим застосуванням елементів стилю французького ренесансу.
В процесі самого будівництва (1909 рік) автор дещо переробив свій початковий проект. Змінилися деякі пропорції будівлі, майже заново були перерисовані та грунтовно перероблені окремі деталі.
Шукання архітектурного образу в процесі самого будівництва — од¬на із характерних рис у творчій роботі Валеріана Микитовича. Цей на¬прям виявляється і в наступній його архітектурно-будівельній практиці.
Цей перший архітектурний твір В. М. Рикова був свого роду заяв¬кою на право творити у вибраному напрямку, тут автор продемонстрував основні прийоми своєї творчості, від яких майже не відступав протягом наступної архітектурно-творчої діяльності. В передреволюційній забу¬дові Києва будинок «Народної аудиторії» можна вважати однією із кра¬щих споруд того часу. Тут в буденні дні організовувались лекції для до¬рослих, а в неділю відбувались концерти. При будинку діяли майстерні, В яких виготовлялись світлові картини для проекційних ліхтарів.
Маючи на увазі громадсько-освітнє значення «Народної аудиторії», В. М. Риков відмовився на користь цієї аудиторії від будь-якої платні, яка була йому нарахована за архітектурний нагляд на будівництві та визначена журі як конкурсна премія.
В ці ж роки Валеріан Микитович бере участь у конкурсі на складан¬ня проекту будинку публічної бібліотеки в місті Києві. Представлений на конкурс проект був виконаний у стилі ренесансу і одержав премію, але, на жаль, не здійснений в натурі. Міська дума прийняла для будів¬ництва проект архітектора Е. Л. Клаве. Будинок публічної бібліотеки збудований в 1911 році по вулиці Олександрійській (нині вулиця Кірова).
У 1911 році Київське товариство «Аполло» відбудувало театр-сад по вулиці Меринговській, № 8 (нині вулиця Заньковецької). Ця споруда своїм оздобленням зобов'язана мистецькому таланту архітектора-художника В. М. Рикова.
Винахід кінематографа в кінці XIX століття вимагав створення но¬вого типу будинку—кінотеатру. Перші такі будівлі почали з'являтися у великих містах і використовувалися приватними особами у вузько ко¬мерційних цілях.
У 1912 році в Києві на вулиці Хрещатику відбулося відкриття місько¬го кінотеатру А. А. Шанцера, проектуванням і будівництвом якого керу¬вав архітектор-художник В. М. Риков.
В 30-х роках кінотеатр А. А. Шанцера за проектом автора був пере¬обладнаний під звуковий кінотеатр, якому було присвоєно ім'я Карла Маркса. Це був перший звуковий кінотеатр у місті Києві. Під час Вели¬кої Вітчизняної війни його зруйнували фашистські загарбники.
У 1912 році за дорученням Виставочного комітету (комітет по влаштуванню в 1913 році в місті Києві Всеросійської виставки) В. М. Ри¬ков проводив консультації проекту головного будинку виставки, який передбачалось спорудити на Троїцькій площі, по сусідству з Троїцьким народним будинком, в тій її частині, яка знаходилась між вулицями Мало-Васильківською і Прозорівською.
Під час функціонування виставки цей будинок призначався для про¬ведення з'їздів, різних нарад, лекцій, концертів тощо. Його центральний зал вміщував біля 3 тисяч глядачів. Вартість будівництва визначалася в 100 тисяч карбованців. Головний будинок передбачалося побудувати за типом постійних будов з таким розрахунком, щоб після закінчення ро¬боти виставки його можна було використовувати для культурно-просвітніх цілей.
У Всеросійській виставці виявила бажання брати участь Швеція і надіслала проект свого павільйону. Проект розглянуло правління ви¬ставки і визнало необхідним переробити його, бо за рішенням він не від¬повідав стилю інших павільйонів виставки (павільйон був запроектова¬ний у стилі шведських сільських будівель). Переробку проекту було до¬ручено В. М. Рикову, який за порівняно короткий строк виконав його в строго класичному стилі. Потім проект був надісланий в Стокгольм, де його розглянув і затвердив спеціальний комітет, очолюваний головою шведського риксдагу.
Однією з кращих дореволюційних будов (1913 р.) В. М. Рикова є будинок колишньої лікарні «Громади сестер-жалібниць червоного хрес¬та» по вулиці Марино-Благовіщенській (нині вулиця Саксаганського, 75, де знаходиться Український науково-дослідний інститут клінічної медицини імені академіка М. Д. Стражеска).
Будинок запроектовано в 3, 5 поверхи. На першому поверсі розміщені амбулаторії, зали для відвідувачів, кабінети, кімнати для лікарів, ап¬тека та ін. На другому і третьому поверхах—приймальний зал, гурто¬житок на 200 місць, дві великі аудиторії для курсів з допоміжними при¬міщеннями. В півповерсі розміщені різні підсобні приміщення.
У цьому будинку, як і в попередніх своїх будовах, автор застосував форми італійського ренесансу. На головному фасаді чітко виділяється середній ризаліт, оздоблений тричетвертними коринфськими колонами. На колонах тримається розкрепований антаблемент, на якому розміщені чотири алегоричні фігури роботи відомого скульптора Ф. П. Балевенського. Ці скульптури символізують ідеї милосердя, любові, медицини і життя. Бокові фасади відзначаються ритмом вікон і деталей, що гармонійно пов'язує їх з головним фасадом.
У передреволюційні роки (1909—1914) Валеріану Микитовичу дово¬дилося проектувати та будувати і в інших стилях, які іноді нав'язували замовники. Зокрема, він будує цілий ряд жилих будинків (або як їх тоді називали «прибуткових» будинків) в формах своєрідного еклектизму, де декоративні елементи модерну пов'язувалися з елементами архітектур¬ної класики.
На замовлення Південно-Західного товариства заохочення кінноза¬водства В. М. Риковим було складено проект і під його наглядом побу¬довано в одному з мальовничих куточків Печерська, по сусідству з Печерською лаврою, бесідку іподрому. Ця оригінальна за своїми формами будівля, як і будівлі минулих років, виконана в традиційному стилі ре¬несансу. Проектування бесідки велось в співдружності з видатним скульптором Ф. П. Балевенським.
Слід відзначити, що основні будівельні роботи по спорудженню бесідки здійснювалися взимку, кладка цегли і бетонування виконувались на морозі.
Як відомо, в 30-х роках цей метод будівництва був підтверджений спеціальними дослідними роботами, проведеними науково-дослідними інститутами України, після чого він почав застосовуватися в будівельній практиці.
3 травня 1925 року громадськість міста Києва відзначила 25-річний ювілей творчої діяльності Валеріана Микитовича Рикова у Київському художньому інституті. Ювіляр пройшов багатий досвідом шлях вироб¬ничої і педагогічної діяльності, на якому він безперервно поєднував ко¬пітку роботу архітектора і громадського діяча. За всю свою діяльність Валеріан Микитович досяг небувалої для архітектора цифри будов. Біля 300 будов різного характеру побудовані за безпосередньою участю В. М. Рикова.
У 1925 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на створення проек¬ту кінофабрики в місті Києві. На конкурс було подано 20 проектів. Як ві¬домо, журі конкурсу ухвалило до будівництва проект В. М. Рикова
Будівництво Київської кінофабрики мало велике культурне і госпо¬дарське значення.
У 1925—1930 роках В. М. Риков працює консультантом по будів¬ництву і ремонту кінотеатрів Українфільму. Маючи тісний зв'язок з цією організацією, він у 1928—1929 роках проектує ряд кінотеатрів для України, зокрема для міста Києва (нині діючий кінотеатр «Октябрь» на Подолі), для Харкова, Вінниці, Кривого Рогу, Тульчина та ін.
Нестача жилої площі, яка особливо відчувалась в перші післярево¬люційні роки, спонукала інженерно-технічних працівників міста Києва в 1926 році організувати свій житлово-будівельний кооператив, який на¬мітив будівництво жилого будинку по вулиці Пушкінській, 7. Автор проекту будинку В. М. Риков за участю проф. В. Л. Обремського, архі¬текторів Зекцера і Карпова .
В 1929—1930 роках В. М. Риков складає проекти київської фотофабрики та зоотехнічного корпусу для сільськогосподарського інституту в місті Києві. В ці ж роки він консультує проекти Укржитлобуду по квар¬тальній забудові в районах Подолу, Куренівки, Печерська та Шулявки.
В цей час виникає необхідність у надбудові Держбанку (по вулиці Жовтневої Революції).
Як відомо, стара частина будівлі була споруджена в 1902—1905 ро¬ках. Тоді для будинків Державного банку найбільш охоче використову¬вались готові елементи палацової архітектури італійського раннього Від¬родження. Таким був і будинок Держбанку в Києві архітекторів О. М. Вербицького і О. В. Кобелєва, фасад якого прикрасили поліровані колони та багата орнаментика. В інтер'єрі найвишуканіше оздоблено опе¬раційний зал. Особливе місце в його планіровці займають касові комори та сейфи, збудовані з залізобетону. Фасади і внутрішня обробка бу¬динку виконувались італійськими майстрами.
Зробити надбудову в цілком уже закінченому архітектурному тво¬рі — ідея досить смілива. Навіть у самого автора — О. В. Кобелєва ви¬никали сумніви в кінцевому результаті цієї роботи. Проте він погодився на складання проекту такої надбудови.
Паралельно з О. В. Кобелєвим над цим проектом працював і В. М. Риков, який розробив декілька цікавих варіантів. Загалом обидва архітек¬тори провели досить велику творчу роботу і досягли бажаних наслідків.
До здійснення був прийнятий варіант, розроблений в співробітництві архітекторами О. В. Кобелєвим і В. М. Риковим. В представленому проекті надбудова головного фасаду прикрашалася 40 колонами висо¬тою 6—8 м, виготовленими з лабрадору. Найбільш трудомістким в над¬будові було цегляне мурування стін з одночасним підніманням даху.
Коли надбудову було закінчено і знято риштування (вересень 1934 року), то всі побоювання відпали. Вона була виконана так вда¬ло, з такою майстерністю, що не лише не порушила суцільності та гар¬монії всієї будівлі, а, навпаки, надала їй більшої архітектурної виразнос¬ті і монументальності, а архітектурно-художні якості споруди тільки ви¬грали від реконструкції.
В. М. Риков спроектував і збудував будинок іподрому. Перший варіант проекту передбачав 1700 місць для сидіння і 2500 місць для стояння (під покрівлею). У 1936 році будинок іподрому передбачалось збільшити і з боку бігових доріжок спорудити залізобетонні три¬буни, довівши кількість місць для сидіння до 3000 і для стояння до 5000. В залах будинку розміщався великий ресторан, буфети, каси та оркестро¬ві балкони
Проектом передбачалося сполучення головного будинку з централь¬ним полем через залізобетонні тунелі під доріжками.
Архітектура будинку іподрому витримана в стилі старої незруйнованої частини будівлі. Головний фасад має два арочні входи—один за¬гальний, а другий парадний, що веде до урядових лож. Арки прикрашені барельєфами та скульптурою на спортивні теми.
До правої і лівої сторін головного будинку примикає монументаль¬на огорожа, що закінчується скульптурою «Жокей на колісниці».
Новий проект передбачає одночасне випробування 300 коней, для чого запроектовано ціле містечко з спеціальними будовами. Тут перед¬бачені також жилі будинки для обслуговуючого персоналу в кількості 450 чоловік.
Запроектовано три бігові грунтові доріжки. Спеціальне оброблення грунту дозволить зробити їх без пороху, еластичними, з водонепроник¬ною поверхнею.
У 1936—1937 роках під керівництвом В. М. Рикова розроблено проект двозального кінотеатру на 1200 місць, який розпочали будувати на Червоноармійській вулиці, 19.
Досить вдало був вирішений план кінотеатру. Глядач з першого поверху широкими сходами вільно піднімався на другий, де розміщуються просторі фойє. Із фойє запроектовані входи до двох залів (кожен на 600 глядачів).
Автори проекту велику увагу звернули на внутрішнє і зовнішнє оформлення будинку, загальна кубатура якого складала біля 35 тис. куб. м. Це був перший у Радянському Союзі двозальний кінотеатр. Од¬нак Вітчизняна війна перешкодила закінченню цього будівництва. У 1952 році недобудовану споруду було перероблено на тризальний кі¬нотеатр «Київ» — тепер один з найбільших у Києві.
У 1936 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на складання проек¬ту будинку Верховної Ради Української РСР.
У стильовому відношенні проект добре пов'язаний з навколишніми будовами. Досить вдало запроектований зал; в ньому компактно розмі¬щені місця у вигляді амфітеатру, що дає великі переваги в одержанні найкоротшої відстані між місцями делегатів і президією. Добре вирішені ложі для членів уряду (біля президії). Зручно розташовані ложі для преси і дипломатичного корпусу. Зал і приміщення, що до нього примикають, достатньо забезпечені денним світлом.
Крім безпосередньої роботи над створенням різних архітектурних проектів, В. М. Риков брав участь у журі різних конкурсів, спеціальних комісіях, експертизах, технічних консультаціях.
Так, з 1926 по 1939 роки В. М. Риков—член журі конкурсу на проект будинку Держпрому в місті Харкові; голова журі конкурсу на проект кінотеатрів у містах Києві та Харкові; член журі конкурсу на проект Київського кооперативного інституту Укооппромспілки та театру для міста Тирасполя; член журі конкурсу на проект кінотеатрів для сіл України, на проектування шкіл; голова журі по присудженню премій за кращий проект і кращу будову на Україні; член журі конкурсу на продувати густу мережу робітничих клубів, театрів, бібліотек, створити інші типи громадських будівель.
Про широкий кругозір В. М. Рикова в галузі архітектури і будівни¬цтва можна скласти уявлення, познайомившись з тематикою його лек¬цій, доповідей, з якими він виступав у Києві, Харкові та інших містах Ук¬раїни.
В. М. Риков був не тільки відомим архітектором, але й талановитим художником. Він вважався першокласним рисувальщиком, добре воло¬дів олівцем, малював багато і з захопленням. Роботи Валеріана Микито¬вича з живопису, особливо його акварелі, відзначаються художньою май¬стерністю, спостережливістю, влучністю, здатністю бачити красу і легко, невимушене розповідати про неї вільними, упевненими рухами пензля.
На традиційних виставках, які періодично влаштовувались у місті Києві, часто можна було бачити художні твори В. М. Рикова. Так, у 1914 і 1915 роках він виставляє свої акварелі і декоративні панно-гобелени, які потім були продані.
Велика виставка власних архітектурних праць: рисунків олівцем і акварелей була влаштована в честь 25-річного ювілею творчої діяльності В. М. Рикова в Київському художньому інституті в 1925 році. Крім того, його роботи можна було зустріти і на інших періодичних виставках, зо¬крема на виставці творчих робіт архітекторів України, що відбулася в 30 роках та ін.
Значне місце в житті В. М. Рикова займала педагогічна діяльність, яку він розпочав у перші роки після закінчення Петербурзької Академії мистецтв.
У 1904 році його запрошують у Київський політехнічний інститут на посаду викладача проектування, архітектурного креслення і малювання на механічному та інженерному факультетах, де він без перерви працює до 1910 року.
З 1910 по 1912 роки В. М. Риков займає посаду штатного викладача архітектури на вищих технічних курсах професора Пермінова.
З 1906 по 1919 рік він безперервно працює викладачем архітектури, креслення, малювання і проектування в Київському художньому училищі, яке в той час було підпорядковано Петербурзькій Академії мистецтв; тут же він значився членом Ради училища.
У 1917 році його обирають головою комісії по розробці статуту ар¬хітектурного інституту. Згодом він стає ректором цього інституту, а піз¬ніше професором, викладає курс проектування і будівельні конструкції.
У 1924—1934 роках у Київському художньому інституті В. М. Риков виконує цілий ряд обов'язків на архітектурному факультеті: професора промислової і житлової та проектної майстерень, декана архітектурного факультету, професора по курсу енциклопедії будівельного мистецтва і технології будівельних матеріалів, керує проектуванням на механічному і електричному факультетах Київського політехнічного інституту. В 1934—1941 роках він працює на посаді керівника кафедри архітектур¬ного проектування і деякий час виконує обов'язки директора Київського художнього інституту, керує архітектурно-художньою навчальною май¬стернею цього ж інституту.
В спеціальних учбових закладах Києва під керівництвом В. М. Рикова виховувались молоді кадри зодчих, які захоплювались творчими ідеями свого учителя.
В своїй педагогічній практиці В. М. Риков вимагав від студентських робіт яскравої, образної виразності. Він не поривав з архітектурою ми¬нулого, приділяючи особливо велику увагу вивченню класичної архітектурної спадщини. Він прагнув пробудити у своїх учнів інтерес і любов до творчості визначних майстрів минулого; вимагав від студентів не ме¬ханічного копіювання архітектурних форм класики, а розуміння внут¬рішньої логіки їх побудови.
Відносився Валеріан Микитович до своїх учнів завжди по-дружньо¬му і тепло. Він вважав їх продовжувачами своєї творчої лінії, своїх твор¬чих ідей. Не шкодуючи ні часу, ні сил. Валеріан Микитович просиджував над їх кресленнями цілими годинами.
В. М. Риков виховав цілу плеяду архітекторів, які в свій час навча¬лися в Київському художньому інституті і Київському політехнічному інституті . Багато з них своїми архітектурними творами прикрасили міс¬та і села нашої неосяжної країни. Деякі з них одержали звання професо¬ра або доцента, інші працюють провідними архітекторами або керівни¬ками великих проектних організацій тощо.
Всі вони тепло згадують свого учителя — людину незгасаючого опти¬мізму, який передавався тим, хто з ним зустрічався. Великою повагою користувався він серед своїх колег як хороший спеціаліст і товариш.
Андріївська церква в Києві(реферат)
Андріївську церкву часто називають лебединою піснею видатного майстра вітчизняної архітектури Бартоломео Растреллі. Височить вона на одній з круч Старокиївської гори. З її тераси чудово видно древній Поділ, задніпровські далі, нові житлові масиви.
Побудовано Андріївську церкву на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни. Проект споруди розроблено Б. Растреллі 1748 року, будівельні роботи велися у 1749 — 1754 рр. під керівництвом відомого московського зодчого Івана Мічуріна. У створенні храму брали участь багато спеціалістів Петербурга, Москви, Києва, тому Андріївська церква вважається пам'яткою творчої співдружності російських та українських майстрів.
За свою історію церква багато разів ремонтувалася. Вже у перші роки після закінчення будівництва вона була занедбана, оскільки після смерті Єлизавети Петрівни царський двір уже не цікавився київськими будовами. Освячення храму відбулося лише 1767 року.
У XIX сторіччі кілька разів ремонтувалися верхи церкви, що призвело до грубого спотворення первісної форми обрису бані і втрати її декору. В такому вигляді пам'ятка перебувала до 70-х років XX століття.
З 1917 по 1953 рік неодноразово провадилися роботи по зміцненню фундаментів Андріївської церкви й пагорба, на якому вона стоїть, та по відведенню підґрунтових вод: виконувався ремонт фасадів, інтер'єра, робилася консервація живопису та різьблення.
У 1970 році на замовлення Софійського заповідника з Віденського музею Альбертіна було одержано фотокопії растрелліївських креслень Андріївської церкви, що там зберігалися. За цими кресленнями київські реставратори (проект архітектора В. Корнєєвої) у 1978 році відновили первісну форму бані, і ця чудова пам'ятка російського та українського зодчества постала перед киянами такою, якою її проектував Б. Растреллі.
Андріївська церква — одна з найяскравіших будівель стилю барокко, який поширився у вітчизняній архітектурі та мистецтві наприкінці XVII — у середині XVIII ст. Прийшовши з заходу, цей стиль підпав під вплив місцевих традицій і набув своєрідних національних рис. Для барочних споруд характерні парадність, ефектність, мальовничість і динамічність архітектурних форм, багатство декору, яскраве контрастне фарбування стін, велика кількість позолоти. Всі ці риси притаманні Андріївській церкві.
Щоб поставити храм на вершині пагорба, будівельники звели під ним стилобат у вигляді двоповерхового житлового будинку, що примикає до зрізу кручі. Він завершується папертю, огородженою балюстрадою. До храму ведуть з вулиці широкі чавунні сходи.
Андріївська церква — хрестоподібна в плані будова, витягнута по осі захід — схід. її розміри —ЗІ х 20 метрів, висота — 47 метрів. Висота стилобата (з фундаментами) — 15 метрів. Усередині церкву перекрито однією великою банею діаметром 10 метрів. Однак зовні це п'ятиверхий храм: чотири малі баньки поставлено на контрфорси, що розміщені по діагоналі споруди. Силует церкви побудований на контрасті між масивною центральною главою та вишуканими наріжними банями, які спрямовують рух архітектурних мас угору.
Екстер'єр вражає багатством декору. Стіни будівлі й барабани бань розчленовані по вертикалі пілястрами й колонами корінфського (перший ярус) та іонічного (другий ярус) ордерів. Цоколь, стіни й барабани бань завершуються карнизами складного профілю. Круглі вікна (люкарни) обрамовано розкішним ліпним орнаментом, на фронтонах розміщено чавунні картуші з монограмою імператриці Єлизавети. Мальовничість фасадів підкреслює яскраве розфарбування: на бірюзовому тлі виділяються білі колони, пілястри, карнизи, сяють позолотою чавунні капітелі, картуші, по гранях темно-зеленої бані звиваються золочені гірлянди.
Той же принцип декору збережено в інтер'єрі, який сприймається як єдиний архітектурний об'єм. Тут також розчленовані площини стін поєднуються з багатим позолоченим ліпленням, яке обрамовує вікна-люкарни й прикрашає баню.
Головним акцентом в інтер'єрі є іконостас. Це триярусна монументальна споруда з м'якими криволінійними обрисами. На пурпурному тлі вирізняються позолочені пілястри, карнизи й багаті різьблені обрамлення ікон, що мають різноманітні розміри й складні контури. Поверхню царських врат покрито суцільним мереживом різьблення. У декор введено скульптуру — голівки херувимів, постаті ангелів, трифігурну групу ..Розп'яття", що завершує іконостас.
Бартоломео Растреллі керував усіма роботами по оформленню інтер'єра. Він виконав не лише проект іконостаса, але й його малюнок-шаблон у натуральному розмірі, за яким петербурзькі різьбярі Йосип Домаш і Андрій Карловський виготовили усі різьблені деталі. Монтуванням іконостаса в Києві керував майстер Йоганн Грот. За іконостасом у вівтарі міститься надпрестольна сінь на витих позолочених колонках, прикрашених гірляндами квітів. У інтер'єрі привертає увагу кафедра для проповідника, яку підтримують дві позолочені постаті ангелів.
Великий інтерес викликає живопис Андріївської церкви середини XVIII століття — ікони іконостаса, розпис кафедри, картини у бані, написані олійними фарбами на полотні. Більшу частину ікон (25 штук) виконав у Петербурзі художник І. Вишняков з учнями. Живопис на зворотному боці іконостаса створили українські художники І. Роменський та І. Чайковський. Найбільшу цінність мають роботи талановитого російського живописця Олексія Антропова: розпис кафедри, бані, велика картина ,,Тайна вечеря" у вівтарі, частина ікон в іконостасі. На іконі „Успіння Богородиці" зберігся його підпис.
Хоча увесь живопис Андріївської церкви написаний на релігійні сюжети, він за манерою виконання являє собою світські картини з характерними для барокко ефектними позами, ошатним одягом, великою кількістю побутових деталей, пейзажем і натюрмортом. Це реалістичне, життєстверджуюче мистецтво, позбавлене релігійного аскетизму. Живопис органічно пов'язаний з різьбленням, ліпним декором та архітектурними формами споруди.
На західних стінах трансепта можна побачити дві картини XIX століття — ..Вибір віри князем Володимиром" невідомого автора і ..Проповідь апостола Андрія" художника Платона Бориспольця. Це великі історичні полотна, зміст яких пов'язаний з розповідями давньоруських літописців. Виконані ці роботи у характерній манері класицизму.
В цілому інтер'єр Андріївської церкви — світлий, ошатний, мажорний — справляє враження парадної палацової зали.
За своєю художньою виразністю, сміливістю й оригінальністю задуму Андріївська церква вважається одним із шедеврів вітчизняного зодчества XVIII століття. Довершеність ліній, чіткі пропорції, дивовижна гармонія форм з навколишнім ландшафтом принесли цій пам'ятці всесвітню славу. У 1968 р оці Андріївську церкву оголошено музеєм.
Побудовано Андріївську церкву на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни. Проект споруди розроблено Б. Растреллі 1748 року, будівельні роботи велися у 1749 — 1754 рр. під керівництвом відомого московського зодчого Івана Мічуріна. У створенні храму брали участь багато спеціалістів Петербурга, Москви, Києва, тому Андріївська церква вважається пам'яткою творчої співдружності російських та українських майстрів.
За свою історію церква багато разів ремонтувалася. Вже у перші роки після закінчення будівництва вона була занедбана, оскільки після смерті Єлизавети Петрівни царський двір уже не цікавився київськими будовами. Освячення храму відбулося лише 1767 року.
У XIX сторіччі кілька разів ремонтувалися верхи церкви, що призвело до грубого спотворення первісної форми обрису бані і втрати її декору. В такому вигляді пам'ятка перебувала до 70-х років XX століття.
З 1917 по 1953 рік неодноразово провадилися роботи по зміцненню фундаментів Андріївської церкви й пагорба, на якому вона стоїть, та по відведенню підґрунтових вод: виконувався ремонт фасадів, інтер'єра, робилася консервація живопису та різьблення.
У 1970 році на замовлення Софійського заповідника з Віденського музею Альбертіна було одержано фотокопії растрелліївських креслень Андріївської церкви, що там зберігалися. За цими кресленнями київські реставратори (проект архітектора В. Корнєєвої) у 1978 році відновили первісну форму бані, і ця чудова пам'ятка російського та українського зодчества постала перед киянами такою, якою її проектував Б. Растреллі.
Андріївська церква — одна з найяскравіших будівель стилю барокко, який поширився у вітчизняній архітектурі та мистецтві наприкінці XVII — у середині XVIII ст. Прийшовши з заходу, цей стиль підпав під вплив місцевих традицій і набув своєрідних національних рис. Для барочних споруд характерні парадність, ефектність, мальовничість і динамічність архітектурних форм, багатство декору, яскраве контрастне фарбування стін, велика кількість позолоти. Всі ці риси притаманні Андріївській церкві.
Щоб поставити храм на вершині пагорба, будівельники звели під ним стилобат у вигляді двоповерхового житлового будинку, що примикає до зрізу кручі. Він завершується папертю, огородженою балюстрадою. До храму ведуть з вулиці широкі чавунні сходи.
Андріївська церква — хрестоподібна в плані будова, витягнута по осі захід — схід. її розміри —ЗІ х 20 метрів, висота — 47 метрів. Висота стилобата (з фундаментами) — 15 метрів. Усередині церкву перекрито однією великою банею діаметром 10 метрів. Однак зовні це п'ятиверхий храм: чотири малі баньки поставлено на контрфорси, що розміщені по діагоналі споруди. Силует церкви побудований на контрасті між масивною центральною главою та вишуканими наріжними банями, які спрямовують рух архітектурних мас угору.
Екстер'єр вражає багатством декору. Стіни будівлі й барабани бань розчленовані по вертикалі пілястрами й колонами корінфського (перший ярус) та іонічного (другий ярус) ордерів. Цоколь, стіни й барабани бань завершуються карнизами складного профілю. Круглі вікна (люкарни) обрамовано розкішним ліпним орнаментом, на фронтонах розміщено чавунні картуші з монограмою імператриці Єлизавети. Мальовничість фасадів підкреслює яскраве розфарбування: на бірюзовому тлі виділяються білі колони, пілястри, карнизи, сяють позолотою чавунні капітелі, картуші, по гранях темно-зеленої бані звиваються золочені гірлянди.
Той же принцип декору збережено в інтер'єрі, який сприймається як єдиний архітектурний об'єм. Тут також розчленовані площини стін поєднуються з багатим позолоченим ліпленням, яке обрамовує вікна-люкарни й прикрашає баню.
Головним акцентом в інтер'єрі є іконостас. Це триярусна монументальна споруда з м'якими криволінійними обрисами. На пурпурному тлі вирізняються позолочені пілястри, карнизи й багаті різьблені обрамлення ікон, що мають різноманітні розміри й складні контури. Поверхню царських врат покрито суцільним мереживом різьблення. У декор введено скульптуру — голівки херувимів, постаті ангелів, трифігурну групу ..Розп'яття", що завершує іконостас.
Бартоломео Растреллі керував усіма роботами по оформленню інтер'єра. Він виконав не лише проект іконостаса, але й його малюнок-шаблон у натуральному розмірі, за яким петербурзькі різьбярі Йосип Домаш і Андрій Карловський виготовили усі різьблені деталі. Монтуванням іконостаса в Києві керував майстер Йоганн Грот. За іконостасом у вівтарі міститься надпрестольна сінь на витих позолочених колонках, прикрашених гірляндами квітів. У інтер'єрі привертає увагу кафедра для проповідника, яку підтримують дві позолочені постаті ангелів.
Великий інтерес викликає живопис Андріївської церкви середини XVIII століття — ікони іконостаса, розпис кафедри, картини у бані, написані олійними фарбами на полотні. Більшу частину ікон (25 штук) виконав у Петербурзі художник І. Вишняков з учнями. Живопис на зворотному боці іконостаса створили українські художники І. Роменський та І. Чайковський. Найбільшу цінність мають роботи талановитого російського живописця Олексія Антропова: розпис кафедри, бані, велика картина ,,Тайна вечеря" у вівтарі, частина ікон в іконостасі. На іконі „Успіння Богородиці" зберігся його підпис.
Хоча увесь живопис Андріївської церкви написаний на релігійні сюжети, він за манерою виконання являє собою світські картини з характерними для барокко ефектними позами, ошатним одягом, великою кількістю побутових деталей, пейзажем і натюрмортом. Це реалістичне, життєстверджуюче мистецтво, позбавлене релігійного аскетизму. Живопис органічно пов'язаний з різьбленням, ліпним декором та архітектурними формами споруди.
На західних стінах трансепта можна побачити дві картини XIX століття — ..Вибір віри князем Володимиром" невідомого автора і ..Проповідь апостола Андрія" художника Платона Бориспольця. Це великі історичні полотна, зміст яких пов'язаний з розповідями давньоруських літописців. Виконані ці роботи у характерній манері класицизму.
В цілому інтер'єр Андріївської церкви — світлий, ошатний, мажорний — справляє враження парадної палацової зали.
За своєю художньою виразністю, сміливістю й оригінальністю задуму Андріївська церква вважається одним із шедеврів вітчизняного зодчества XVIII століття. Довершеність ліній, чіткі пропорції, дивовижна гармонія форм з навколишнім ландшафтом принесли цій пам'ятці всесвітню славу. У 1968 р оці Андріївську церкву оголошено музеєм.
Навчання в Канаді
Навчання за кордоном є перспективним, особливо для справді талановитої молоді. Трішки порившись в інтернеті я знайшла ось таку інформацію:
Дошкільне виховання є справою місцевих влад, які все ж намагаються гарантувати усім 5-ти чи 6-річним дітям рік підготовки до початкової школи. У різних провінціях момент вступу в останню припадає на вік 6 чи 7 років. Середня тривалість обов'язкового навчання — 10 років. Відрізняються провінції і у визначенні межі початкової і середньої школи, тому зустрічаються різні варіанти побудови 12-річної середньої освіти: 6 + 3 + 3; 7 + 5; 8 + 4 тощо. На початку 90-х контингент шкіл становив майже 5 млн. учнів, яких навчали близько 300 000 вчителів. Заключні роки середньої школи дифереційовані й готують переважно до вищої освіти, хоч все частіше включаються курси професійної підготовки (економіка, комерція, інформатика та ін.). Приватні школи навчають приблизно 1/20 частину учнів. Для отримання шкільного диплома необхідно скласти визначену законому кількість заліків. Звичних нам комплексних випускних екзаменів немає, хоч вимоги до школярів постійно зростають.
Вищі школи сучасної Канади приймають на подальше навчання практично усю молодь, яка отримала середню освіту. Кількість студентів наполовину більша, ніж в Україні. Такий високий розвиток є наслідком застосування філософії загальної вищої освіти та щедрого фінансування — Канада витрачає на освіту понад 8% свого чималого ВНП.
З викладеного стає зрозумілою виключна строкатість побудови вищої освіти. У Квебеку вона унітарна, бо 2-річні місцеві (community) коледжі стали обов'язковою проміжною підготовчою стадією між 11-річною середньою школою та університетами. Бінарний варіант з університетів і цілком незалежного сектора коледжів технологій та прикладних мистецтв створений в Онтаріо, Манітобі та чотирьох приатлантичних провінціях. Для решти країни вища освіта має три сектори: університети, технологічні та інші спеціалізовані коледжі чи інститути, місцеві коледжі. Всього в країні в 1993/94 навч. році діяло 69 закладів університетського рівня і 203 — нижчого. Типовий для початку 90-х років розподіл студентів: 750 000 на першому (бакалаврському) циклі унверситетів, 110 000 — на другому. В коледжах різного виду — понад 300 000.
ЗАКЛАДИ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Всі заклади вищої освіти Канади поділяються на "дипломні" і "додипломні" згідно законів провінцій. Центральне місце у секторі дипломних ВЗО належить університетам, хоч є певна кількість акредитованих до такого ж рівня приватних коледжів. Канадські заклади університетського рівня мають кваліфікований викладацький персонал і готують фахівців з усіх сучасних дисциплін та спеціалізацій. Всі вони мають право присуджувати академічний диплом бакалавра, більшість — магістра й доктора філософії (з частини фахів). Вкажемо, що вони можуть мати різноманітні назви: частіше — університет, рідше — "школа", "коледж" чи "інститут". Додипломні коледжі пропонують спрощені програми з професійним спрямуванням і не присуджують академічних дипломів.
Більшість університетів англомовні, 7 — франкомовні. Чимало таких, які мають кілька десятків тисяч студентів. Прикладом є франкомовний Монреальський з контингентом 50 000 осіб, 13 факультетами Вищою школою комерції та Вищою політехнічною школою. Ненабагато менший — англомовний унверситет Торонто. Дипломи цих та інших університетів Канади мають світове визнання.
4. ДОСТУП
Стандартною умовою доступу в університети для канадських громадян є диплом про закінчення 12-річної школи. Винятком є провінція Квебек, де після 11-річної школи слід виконати академічну програму тривалістю 2 роки в місцевих коледжах (для підготовки до виходу на ринок праці останні пропонують 3-річну програму), а також Онтаріо, де вимагають за рік додаткового навчання прослухати 6 академічних курсів і приготуватися до вищої освіти. Меншість учнів вситагє виконати цю вимогу ще в старших класах 12-річної школи. В Онтаріо розподіл абітурієнтів централізований, у решті провінцій кожен ВЗО набирає студентів автономно. Складні конкурсні екзамени не практикуються, але поширена практика представлення у ВЗО досить детальної інформації про шкільні досягнення майбутніх студентів.
Місцеві коледжі створені для надання освітніх послуг якнайширшим колам, тому доступ в них досить ліберальний, а його правила встановлюють влади провінцій чи засновники закладу.
НАВЧАННЯ І ЕКЗАМЕНИ
Навчальний рік складається найчастіше з двох семестрів (осіннього і зимового), розпочинаючись у вересні й закінчуючись у травні. Є дві екзаменаційні сесії та канікули. Меша частина закладів має три триместри. Досить поширені випадки дозволу початку виконання програми ВЗО з початку будь-якого семестра. Екзамени проводять традиційними способами, система оцінювання подібна до американської, відрізняючись деталями у різних провінціях та ВЗО. Загалом це рейтингова: 0 — 100 (прохідний рівень 60) чи оцінки А+ ... F (failure).
В структуру закладів університетського рівня входять факультети, департаменти, школи чи інститути. Організація навчання та запропоновані студентам курси відмінні у різних ВЗО і забезпечують широку можливість вибору свого шляху до академічного чи професійного дипломів. Перебіг навчання подібний до американського зразка. Стандартна тривалість роботи до отримання першого академічного диплома (бакалаврського) 3-4 роки, а перший професійний вимагає більшого часу й 1-2 років додаткової спеціалізації.
Неуніверситетські післясередні заклади, які умовно об'єднані терміном "місцеві коледжі", можуть мати найрізномантніші назви, але завжди пропонують короткотермінові програми (рік, але частіше 2:3 роки) вузькоспеціалізованого навчання, орієнтованого на ринок праці у певній місцевості. Плата за навчання низька чи відсутні.
Для зменшення витрат на освіту у Канаді прийнято вимагати плату за навчання в університетах. У більшості провінцій фінансові вимоги до іноземців вищі (на 40-50%), ніж до громадян Канади, але в усіх варіантах загальні витрати значно менші, ніж у Сполучених Штатах Америки, де вища освіта дорожча. Студентам-канадцям центральний уряд та керівництво провінцій надають безвідсоткові позики на навчання. Особи з сімей з низькими прибутками можуть звернутися за стипендіями до благодійницьких фондів.
КВАЛІФІКАЦІЇ
У Канаді мало не кожен заклад університетського рівня має власний комплект вимог до присудження академічних і професійних кваліфікацій (дипломів), які визначаються також законами провінцій та дисциплінами навчання.
Загалом є три рівні кваліфікацій, притаманних англо-саксонським системам вищої освіти: бакалавр, магістр і доктор філософії. Є чимало ВЗО, де перший диплом має два підрівні — "звичайний" (general or pass bachelors' degree) і "з відзнакою" (honours degree), отримання якого вимагає додаткового року навчання. Диплом з відзнакою відкриває шлях до магістерської програми, яка триває найчастіше 2 роки. Отримання диплому магістра є передумовою доступу до підготовки і захисту дисертації на звання "доктора". Окрім поширеного PhD (доктор філософії) присуджуються також Dlit, DSc, D Mus і LLD.
Після отримання вказаних академічних кваліфікацій для вступу в регламентовані професії необхідно виконати додаткову програму з обов'язковою практикою та складанням проекзаменів. Присудження здійснюють уряди провінцій чи визнані урядом професійні асоціації. Залежно від профілю першою університетською профкваліфікацією є бакалавр чи магістр. Винятком є медицина, де ним є докторська ступінь.
Місцеві коледжі присуджують переважно професійні кваліфікації, які для розрізнення з університетськими ще називають "напівпрофесійними" (semi-professional). Після року навчання видають диплом, після 2-3 — сертифікат.
Навчання для іноземців
ВЕРНЕННЯ.
Канада за сукупністю позитивних якостей входить у чолівку найпривабливіших для іноземців місць навчання. Про це свідчать об'єктивні дані: на початку 90-х років кількість студентів-іноземців в університетах перевищила 40 000 (якщо ж рахувати каледжі й школи — майже 100 000).
Першим вашим кроком до навчання у Канаді після уважного вивчення даних про ВЗО країни повинне стати безпосереднє звернення в обрані заклади з проханням повідомити умови вступу і навчання за рік до його початку. Отримавши бланки і заповнивши їх, відішліть в обраий ВЗО чи, якщо той в провінції Онтаріо, в Ontario Universities Application Form. Кількома місяцями пізніше за умови нормального розвитку подій можна приступати до одержання візи в Амбасаді Канади в Україні.
ВИЗНАННЯ ЗАКОРДОННИХ КВАЛІФІКАЦІЙ
Канадські ВЗО мають фахівців, завданням яких є вивчення документів абітурієнтів та рекомендації керівництву, яке й виносить присуд. Хороші оцінки в атестаті про повну середню освіту повинні відкрити вам дорогу до бакалаврських програм. Вищі шанси на визнання у провінціях, з якими підписані міждержавні угоди про співпрацю в освіті (Україна підписала таку угоду з провінцією Саскачеван).
ДОПУСК
Умови допуску в конкретний ВЗО Канади на наступний навчальний рік та вартість навчання на всіх його програмах може повідомити вам лише сам цей заклад.
МОВНІ ВИМОГИ
Рівень вимог з англійської мови такий самий, як у США (понад 500 балів з TOEFL), з французької мови у провінції Квебек — як у Франції (DELF чи DALF, або заклад проводить власне тестування).
ПЛАТА ЗА НАВЧАННЯ
Максимальна від мінімальної за близькі за рівнем програми може відрізнятися у кілька разів. Залежно від фаху та ВЗО на початку 90-х вона лежала у межах 2000 — 10000 канадських доларів за рік. Серед найдорожчих провінцій — Онтаріо і Квебек, серед найдешевших — Саскачеван і Манітоба.
Інформація: http://ed.net.ua/canada/edu_sys.htm
Дошкільне виховання є справою місцевих влад, які все ж намагаються гарантувати усім 5-ти чи 6-річним дітям рік підготовки до початкової школи. У різних провінціях момент вступу в останню припадає на вік 6 чи 7 років. Середня тривалість обов'язкового навчання — 10 років. Відрізняються провінції і у визначенні межі початкової і середньої школи, тому зустрічаються різні варіанти побудови 12-річної середньої освіти: 6 + 3 + 3; 7 + 5; 8 + 4 тощо. На початку 90-х контингент шкіл становив майже 5 млн. учнів, яких навчали близько 300 000 вчителів. Заключні роки середньої школи дифереційовані й готують переважно до вищої освіти, хоч все частіше включаються курси професійної підготовки (економіка, комерція, інформатика та ін.). Приватні школи навчають приблизно 1/20 частину учнів. Для отримання шкільного диплома необхідно скласти визначену законому кількість заліків. Звичних нам комплексних випускних екзаменів немає, хоч вимоги до школярів постійно зростають.
Вищі школи сучасної Канади приймають на подальше навчання практично усю молодь, яка отримала середню освіту. Кількість студентів наполовину більша, ніж в Україні. Такий високий розвиток є наслідком застосування філософії загальної вищої освіти та щедрого фінансування — Канада витрачає на освіту понад 8% свого чималого ВНП.
З викладеного стає зрозумілою виключна строкатість побудови вищої освіти. У Квебеку вона унітарна, бо 2-річні місцеві (community) коледжі стали обов'язковою проміжною підготовчою стадією між 11-річною середньою школою та університетами. Бінарний варіант з університетів і цілком незалежного сектора коледжів технологій та прикладних мистецтв створений в Онтаріо, Манітобі та чотирьох приатлантичних провінціях. Для решти країни вища освіта має три сектори: університети, технологічні та інші спеціалізовані коледжі чи інститути, місцеві коледжі. Всього в країні в 1993/94 навч. році діяло 69 закладів університетського рівня і 203 — нижчого. Типовий для початку 90-х років розподіл студентів: 750 000 на першому (бакалаврському) циклі унверситетів, 110 000 — на другому. В коледжах різного виду — понад 300 000.
ЗАКЛАДИ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Всі заклади вищої освіти Канади поділяються на "дипломні" і "додипломні" згідно законів провінцій. Центральне місце у секторі дипломних ВЗО належить університетам, хоч є певна кількість акредитованих до такого ж рівня приватних коледжів. Канадські заклади університетського рівня мають кваліфікований викладацький персонал і готують фахівців з усіх сучасних дисциплін та спеціалізацій. Всі вони мають право присуджувати академічний диплом бакалавра, більшість — магістра й доктора філософії (з частини фахів). Вкажемо, що вони можуть мати різноманітні назви: частіше — університет, рідше — "школа", "коледж" чи "інститут". Додипломні коледжі пропонують спрощені програми з професійним спрямуванням і не присуджують академічних дипломів.
Більшість університетів англомовні, 7 — франкомовні. Чимало таких, які мають кілька десятків тисяч студентів. Прикладом є франкомовний Монреальський з контингентом 50 000 осіб, 13 факультетами Вищою школою комерції та Вищою політехнічною школою. Ненабагато менший — англомовний унверситет Торонто. Дипломи цих та інших університетів Канади мають світове визнання.
4. ДОСТУП
Стандартною умовою доступу в університети для канадських громадян є диплом про закінчення 12-річної школи. Винятком є провінція Квебек, де після 11-річної школи слід виконати академічну програму тривалістю 2 роки в місцевих коледжах (для підготовки до виходу на ринок праці останні пропонують 3-річну програму), а також Онтаріо, де вимагають за рік додаткового навчання прослухати 6 академічних курсів і приготуватися до вищої освіти. Меншість учнів вситагє виконати цю вимогу ще в старших класах 12-річної школи. В Онтаріо розподіл абітурієнтів централізований, у решті провінцій кожен ВЗО набирає студентів автономно. Складні конкурсні екзамени не практикуються, але поширена практика представлення у ВЗО досить детальної інформації про шкільні досягнення майбутніх студентів.
Місцеві коледжі створені для надання освітніх послуг якнайширшим колам, тому доступ в них досить ліберальний, а його правила встановлюють влади провінцій чи засновники закладу.
НАВЧАННЯ І ЕКЗАМЕНИ
Навчальний рік складається найчастіше з двох семестрів (осіннього і зимового), розпочинаючись у вересні й закінчуючись у травні. Є дві екзаменаційні сесії та канікули. Меша частина закладів має три триместри. Досить поширені випадки дозволу початку виконання програми ВЗО з початку будь-якого семестра. Екзамени проводять традиційними способами, система оцінювання подібна до американської, відрізняючись деталями у різних провінціях та ВЗО. Загалом це рейтингова: 0 — 100 (прохідний рівень 60) чи оцінки А+ ... F (failure).
В структуру закладів університетського рівня входять факультети, департаменти, школи чи інститути. Організація навчання та запропоновані студентам курси відмінні у різних ВЗО і забезпечують широку можливість вибору свого шляху до академічного чи професійного дипломів. Перебіг навчання подібний до американського зразка. Стандартна тривалість роботи до отримання першого академічного диплома (бакалаврського) 3-4 роки, а перший професійний вимагає більшого часу й 1-2 років додаткової спеціалізації.
Неуніверситетські післясередні заклади, які умовно об'єднані терміном "місцеві коледжі", можуть мати найрізномантніші назви, але завжди пропонують короткотермінові програми (рік, але частіше 2:3 роки) вузькоспеціалізованого навчання, орієнтованого на ринок праці у певній місцевості. Плата за навчання низька чи відсутні.
Для зменшення витрат на освіту у Канаді прийнято вимагати плату за навчання в університетах. У більшості провінцій фінансові вимоги до іноземців вищі (на 40-50%), ніж до громадян Канади, але в усіх варіантах загальні витрати значно менші, ніж у Сполучених Штатах Америки, де вища освіта дорожча. Студентам-канадцям центральний уряд та керівництво провінцій надають безвідсоткові позики на навчання. Особи з сімей з низькими прибутками можуть звернутися за стипендіями до благодійницьких фондів.
КВАЛІФІКАЦІЇ
У Канаді мало не кожен заклад університетського рівня має власний комплект вимог до присудження академічних і професійних кваліфікацій (дипломів), які визначаються також законами провінцій та дисциплінами навчання.
Загалом є три рівні кваліфікацій, притаманних англо-саксонським системам вищої освіти: бакалавр, магістр і доктор філософії. Є чимало ВЗО, де перший диплом має два підрівні — "звичайний" (general or pass bachelors' degree) і "з відзнакою" (honours degree), отримання якого вимагає додаткового року навчання. Диплом з відзнакою відкриває шлях до магістерської програми, яка триває найчастіше 2 роки. Отримання диплому магістра є передумовою доступу до підготовки і захисту дисертації на звання "доктора". Окрім поширеного PhD (доктор філософії) присуджуються також Dlit, DSc, D Mus і LLD.
Після отримання вказаних академічних кваліфікацій для вступу в регламентовані професії необхідно виконати додаткову програму з обов'язковою практикою та складанням проекзаменів. Присудження здійснюють уряди провінцій чи визнані урядом професійні асоціації. Залежно від профілю першою університетською профкваліфікацією є бакалавр чи магістр. Винятком є медицина, де ним є докторська ступінь.
Місцеві коледжі присуджують переважно професійні кваліфікації, які для розрізнення з університетськими ще називають "напівпрофесійними" (semi-professional). Після року навчання видають диплом, після 2-3 — сертифікат.
Навчання для іноземців
ВЕРНЕННЯ.
Канада за сукупністю позитивних якостей входить у чолівку найпривабливіших для іноземців місць навчання. Про це свідчать об'єктивні дані: на початку 90-х років кількість студентів-іноземців в університетах перевищила 40 000 (якщо ж рахувати каледжі й школи — майже 100 000).
Першим вашим кроком до навчання у Канаді після уважного вивчення даних про ВЗО країни повинне стати безпосереднє звернення в обрані заклади з проханням повідомити умови вступу і навчання за рік до його початку. Отримавши бланки і заповнивши їх, відішліть в обраий ВЗО чи, якщо той в провінції Онтаріо, в Ontario Universities Application Form. Кількома місяцями пізніше за умови нормального розвитку подій можна приступати до одержання візи в Амбасаді Канади в Україні.
ВИЗНАННЯ ЗАКОРДОННИХ КВАЛІФІКАЦІЙ
Канадські ВЗО мають фахівців, завданням яких є вивчення документів абітурієнтів та рекомендації керівництву, яке й виносить присуд. Хороші оцінки в атестаті про повну середню освіту повинні відкрити вам дорогу до бакалаврських програм. Вищі шанси на визнання у провінціях, з якими підписані міждержавні угоди про співпрацю в освіті (Україна підписала таку угоду з провінцією Саскачеван).
ДОПУСК
Умови допуску в конкретний ВЗО Канади на наступний навчальний рік та вартість навчання на всіх його програмах може повідомити вам лише сам цей заклад.
МОВНІ ВИМОГИ
Рівень вимог з англійської мови такий самий, як у США (понад 500 балів з TOEFL), з французької мови у провінції Квебек — як у Франції (DELF чи DALF, або заклад проводить власне тестування).
ПЛАТА ЗА НАВЧАННЯ
Максимальна від мінімальної за близькі за рівнем програми може відрізнятися у кілька разів. Залежно від фаху та ВЗО на початку 90-х вона лежала у межах 2000 — 10000 канадських доларів за рік. Серед найдорожчих провінцій — Онтаріо і Квебек, серед найдешевших — Саскачеван і Манітоба.
Інформація: http://ed.net.ua/canada/edu_sys.htm
Трохи про кінець світу
Недавнім часом світом прогриміла жахлива новина - кінець світу настане 21 грудня 2012 року. в зв'язку з цим я вирішила провести невеличке розслідування(покопирсатися в інеті) і ось що я знайшла:
"Старійшини племені майя в Гватемалі переконані, що кінця світу у 2012 році, який нібито прогнозували їхні предки, не буде.
Як пояснив один з вождів Аполінаріо Чіле Пікстун, всупереч поширеній думці, календар майя нічого не говорить про загибель планети.
"Кінець світу - цілком і повністю західний міф", - зазначив старійшина.
За його словами, відповідний "прогноз" означає лише, що завершується певний період часу згідно з віруваннями майя. Аполінаріо Чіле Пікстун розповів, що вже втомився від цієї істерії і докучливих людей, які своїми запитаннями зводять його з розуму.За стародавнім календарем майя, який рахує епохи приблизно 394-річними періодами, відомими як бактуни, закінчення 13-го бактуна припадає на 21 грудня 2012 року. Число 13 є для індіанців цього племені священним. Календар показує, що цього дня "закінчується" час.
Крім того, в Мексиці у 1960-і роки був знайдений так званий "Монумент Шість" - кам'яні таблички майя з письменами, згідно з якими в 2012 році має трапитися щось за участю бога війни і створення Болон Йокте.
Через ерозії і тріщини кінець тексту пророцтва практично не піддається прочитанню. Один з археологів припустив, що там написане приблизно наступне: Болон Йокте "зійде з небес".
"Число "13" було священним для майя, при цьому воно не містило в собі нічого згубного або злого. Таким чином, закінчення 13-го бактуна – це важлива дата від створення світу, але жодного стосунку до західних уявлень про кінець світу вона не має", – пояснив фахівець з культур Мезоамеріки Техаського університету Девід Стюарт.
"Якщо ви запитаєте справжніх майя про те, що трапиться в 2012 році, вони просто не зрозуміють, про що йде мова. Кінець світу? Та ви жартуєте! Ось засуха – це дійсно проблема, скажуть вони", - погодився з ним археолог Хосе Хучім.
Нагадаємо, багато людей на заході вже пов'язали "прогноз майя" з серією астрономічних явищ, які припадуть на 2012 рік. У момент зимового сонцестояння в 2012 році Сонце опиниться на одній лінії з центром Чумацького шляху - вперше за 26 тисяч років, зазначає "TSN.ua"
Це, на їхню думку, означає, що потік енергії, який зазвичай йде до Землі з центру Чумацького шляху, обов'язково буде порушений 21.12.12 об 11:11 вечора за єдиним світовим часом."
Ще трохи:
"Оголошений багатьма мас-медіа «кінець світу» 09.09.09 не відбувся. І слава Богу. Тепер визначена нова дата - 12.12.12. Із посиланням на катрени Нострадамуса, безіменного середньовічного монаха, одкровення покійної Ванги й прогнози численних сучасних астрологів. Окрім глобальних катастроф, медіа лякають ще не менш грізними: близькою світовою війною, всепланетним голодом, землетрусами, ураганами, цунамі й зникненням континентів
На данный момент известно более 50 дат конца света в прошлом и почти столько же в будущем. Самой серьезной из попыток покончить с миром можно считать 1492 год, когда многие православные не стали сеять урожай – все равно пожинать его было бы некому, ведь мир «сотворен на 7000 лет», а они как раз истекали. Конец года и впрямь выдался печальным – есть-то было нечего. Впрочем, сейчас многие считают, что данный конец света все же состоялся – как раз тогда Колумб открыл Америку, которую многие всерьез считают убежищем сатаны.
На нашей памяти концы света происходили по нескольку раз в год. Например, 28 октября 1992 года должен был начаться Армагеддон согласно учению одной из корейских церквей. В конце концов, корейцы авторитетнее майя хотя бы тем, что существуют.
На 10 ноября 1993 года планировало конец света «Белое братство». Тогда в бывшем СССР к концам света еще не привыкли, поэтому относились к ним серьезно. Батюшки не успевали исповедовать всех страждущих.
11 августа 1999 года в 9:30 Земля должна была погибнуть по одному из предсказаний Нострадамуса.
Многим памятен конец света 31 декабря 1999 года, когда номер года от рождества Христова должен был волшебным образом измениться на 2000. Но даже появление на телеэкране свежеиспеченного и.о. президента России на Апокалипсис никак не тянуло.
Астрономы, видящие вселенную на миллиарды световых лет вокруг, гарантируют: никакие майя и другие астероиды так скоро к нам не прилетят. Намного опаснее очередные выборы президентов России и США, но и их мы уже преодолевали.
Так что, похоже, нас опять надули, и халявы в виде уведомления заказным письмом о конце света не будет. Вместо веселой скорой смерти придется жить и работать дальше…"Звичайно, сприймайте все це хто як хоче, але певна правда в цих статтях є. Залишається тільки жити так, ніби живеш останній день, і тоді ти ніколи не пожалієш, коли настане ТОЙ ДЕНЬ...
Подписаться на:
Сообщения (Atom)